Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Тут таке колись случилося, — почала свою розповідь тітка Марина, як ми присіли на траві біля спільної могили Карпа й Петька Паляниць. — Було це ще до останньої війни, хай би вона на віки стала останньою! Мешкав у нашому селі Карпо Паляниця. Що вам про нього нарозказувати? Добрий був чоловік, але потерпав. Колгоспну череду пас. Тож його більше й знали як чередника, аніж на хвамилію. Жінку мав, але вона рано померла, я навіть її не пам’ятаю. От женив він сина, жив разом з його сім’єю. Мовби життя поволеньки почало в них налагоджуватися. Аж тут нова пеня. Син Іван десь там щось чи не за чаркою бува бовкнув проти влади. Хтось і доніс. Тоді ж як було? Ти не донесеш, на тебе накапають. Приїхали й забрали Івана під ранок — як врага, значить, народу. Як загребли, то як у воду… Куди не писав Карпо — марно. А тут нова зла пригода. Невістка простудилася восени на колгоспних буряках, злягла та й більше не встала. В пропасниці згоріла. І зостався дід Карпо з онуком Петьком…

Онукові на той час виповнилося…. Дай Бог пам’яті, скільки ж… Вже й не скажу достеменно скільки. Мо десять, чи одинадцять-дванадцять. Десь такечки. Бідовий був хлопчина. Збитошник-урвиголова. Ріс не так у хаті, як під небом на Дніпрі. А небо в нас, самі бачите — високе, навколо простори, хоч конем скачи. Запав мені в помку його білий, вигорілий чуб. Спека чи негода — йому все ніпочім. Штанці на нім латані-перелатані, якась сорочина, що дід її вже й відіпрати не міг, лопотіла на нім, як тая брезентина. Одне слово, почувався він, що риба у воді. Чи птах у небі. Як той горобчик всюдисущий, якого й не сій, а він всюди вродить та й цвірінчить. То в тому кутку села з такими ж як і сам пустунами носиться, то в тому. То в ярах по крутосхилах деруться, то в степ гайнуть. Свої фрукти у кожного в садку падають та гниють, але дітлашня неодмінно залізе в чужий садок — там ніби солодше чи що…. Та діти є діти. А найбільше він товкся біля Дніпра. Пічкурів ловив із своєю компанією. А їх у прибережному камінні, що того сміття! Палець у воду сунь, а пічкур і чіпляється.

Діда любив… Дід Карпо, як я розумію, був для нього і дідом, і батьком, і другом, і пристанищем єдиним у світі цьому… І взагалі єдиною рідною людиною в цьому огромі білого світу. І Карпо пестив свого онука. Так вони удвох і жили — старе і мале. Дід Карпо все вмів робити і заміняв йому матір, бо й обпере його, і їсти наварить, і по голівці погладить. Як зараз бачу, полять вони город, обоє аж чорні від пилу, затято сапами махають… Правда, Петько не завжди обійстя тримався. Як гайне, бувало, зранку, то часом і на увесь день. Вже й смеркає, а його і не видно, і не чути. То дід Карпо й телесується на всеньке село: Петьку, бісів хлопець, де ти забіг??! Пора й до двору… То на кручу вийде і вниз до Дніпра кричить: Петьку, йди до господи, бо хлудиною, як сидорову козу прижену!.. Кричати так кричав, хоч онука ніколи й пальцем не чіпав… І коли, було, не гукає в надвечір’я свого Петька, то в селі аж подивуються: і чого це сьогодні старий Паляниця не телесується? Ось почекаємо, як прокричить, тоді вже й вечеряти будемо.

Петько здебільшого на Дніпрі пропадав, у напроти Звонецької балки, що до річки крутосхилами спускається. Вона й нині за селом є. А вже за нею колись поріг був. А біля нього — кам’яна забара. Так у нас кам’яну гряду називають. Поріг звався Звонецьким, а ми його звали простіше: Звонець. Як збудували Дніпрогес, то його і залило водами. Звонець був четвертим порогом після Кодацькоге, Сурського та Деканського, але перед найстрашнішим, перед Ненаситцем, або ж Ревучим. Так ось, де колись поріг був, там до половини ріки забара була — каміння та каміння було! Нині його тільки в узбережжі й лишилося, а тоді… Та ще ж і скелі здіймалися — і плоскі, і з гостряками, вода внизу вирувала, як у вирві клекотіла. От малі відчайдухи і взяли моду зі скель у Дніпро плигати. А лазили вони по тих скелях — що ті ящірки! Видереться такий зірвиголова на високу скелю, руки розкидає, як крила, і летить, часом і сторч головою в Дніпро. Аж серце мре, як, було, побачиш. А в них змагання чи що: хто з найвищої скелі стрибне, той і перед веде. У звитяжцях ходить. Герої! То перед у них незмінно вів Петько Паляниця. Не було таких скель, на які б він не вилазив і не стрибав з них у Дніпро. Це непокоїло діда Карпа. Щодень наказував онукові: не лізь на ті урвища, не стрибай, там, де внизу вирує вода, може бути підводне каміння… Ще вб’єшся… Та хіба ж ті відчайдухи прислухаються. А Петько так взагалі безшабашним був. Ніхто так зі скель не стрибав, як він… На дідове «Гляди, бо вб’єшся», весело одказував: ось стану птахом, то ніколи не вб’юся… Бо хіба може птах убитися, як у нього крила! І все ото наспівував якусь пісеньку — чи де почув її, чи сам придумав.

І дострибався! І долітався!.. Якось виліз на найвищу скелю, що її навіть шибайголови обминали і полетів… Не знаю вже й куди. Чи в рай, чи… Мабуть, в ирій його душечка й відлетіла…

— А що таке… ирій? — питаємо.

— Тепла сторона. Десь там, — тітка Марина махнула рукою невідомо куди. — За морем-окияном. Туди всі душі померлих відлітають. І птиці туди летять і, навіть, змії повзуть… Тіко гадячий рай одмінний од пташиного. Той за морями, за пущами, за багатирями, а гадючий вдома, в Руській стороні — бо ж за море змії не доповзуть. Птахи й бережуть ключ од ирію, він у них у крилах. Ним вони, як прилетять за морени одчиняють ирій. Туди й душі