Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

— Та в нас їх! — озвалася тітка Марина. — На тім кінці села, — показала на його лівий край за яром, — цілий куток Паляниць проживає. Всі родичі, брати, дядьки, племінники, діти. Але більше вже, мабуть, їх на кладовищі, — тітка перехрестилася. — Царство їм небесне. Тут уже люду на добрих два села лежить — скоро і я до них переберуся, біля сина з чоловіком і поховаєте мене… — Помовчала — А чого це тебе, племіннику, така хвамилія зацікавила?

Спершу я й сам не знав чому. А тоді нараз як блискавка в мозку спалахнула: пахолок майя, мій юний друг з Ісля Мугерес, Острова Жінок його згадував. Але сам себе й осадив. Хіба воно одне в Україні? Паляниці в кожному селі є. І в тітчиному теж — ну то й що з того? Теж особливих емоцій воно в мене тоді й не викликало — так, звернув увагу та й по тому. Тільки дружина моя чомусь надто пильно подивилась на мене і наче аж насторожилась і брови її злетіли над чолом.

Але тут мою увагу, коли я вже забрів на край кладовища, біля яру привернув дещо незвичний надгробок: на зеленому горбику, що не мав традиційної для наших кладовищ огорожі — дерев’яної чи металевої — лежав чималий річковий камінь. Необроблена брила сірого граніту, яких понад правим берегом Дніпра вельми густо в тих краях. Вона так різко виділялася на зеленій траві та ще серед стандартних надгробків, що я підійшов ближче. За брилою, похилившись, стояв широкий дубовий хрест, вже вгрузши в землю, потемнілий і потрісканий від часу й негоди — я ледве розібрав на ньому прізвище: «Карпо Паляниця» і лише одну дату: 1940 р. від РХ.

— То Карпо ще за свого життя змайстрював собі дубового хреста, — озвалась тітка Марина, побачивши, що я зацікавився хрестом. — Бо як умру, казав, то нікому буде зробити такого хреста, як я сам собі змайстрюю… Хрест у нього на горищі лежав, а в сороковому році, бач, і знадобився. — Зітхнула: — Добрий був чоловік Карпо Паляниця. Жаль, що так у нього склалося, недобре.

Оля як почула це ім’я та прізвище, так і кинулась до могили.

— Пригадуєш, — до мене, — на Ісля Мугерес Альфредо згадував якогось Карпа Паляницю? — дивилась на мене стривожено. — Ще й запевняв, що в нього колись був дід Карпо Паляниця. Як Альфредо, мовляв, жив у селі над Дніпром. І ось… Село над Дніпром, якийсь Карпо Паляниця… Ні, — дружина була явно збуджена і розхвильована, — не інакше, як тут криється якась загадка.

— Можливо, це просто збіг?

У мене теж серце тенькнуло: а раптом? На мить перед внутрішнім зором зблиснула блаватом Мексиканська затока, зажовтів пісок Острова Жінок…

— Як ви назвали хлопця? Петько? — перепитала тітка Марина. — Дак це ж онук діда Карпа, Петько Паляниця. Я, правда, не зовсім добре вже й пам’ятаю малого — коли то було! Та й діда Карпа почала вже забувати, наче крізь пелену його бачу. Бо ж це до війни ще трапилось. А руді його вусища й ниньки як у вічу стоять — це запам’ятала.

— То Петько Паляниця і справді реальна особа? — доскіпувалась у неї дружина. — Не виплід фантазії пахолка з племені майя? — І до тітки Марини повернулася. — Він жив у вашому селі?

— Авжеж, колись жив. Хоча… скільки там устиг ряст потоптати.

Ми з дружиною перезирнулися.

— А де він… зараз? Петько Паляниця? — ледь чи не в один голос запитали ми тітку Марину. — От цікаво було б його побачити…

— Де? Та він там, де й дід його Карпо — у цій могилі. Лежить ще з сорокового року, як усе й случилося.

І показала на гранітну брилу зарослої травою могили.

— Ото йому, Петькові, дід Карпо й пам’ятник такий спорудив. Та на ньому, подивіться, якщо розберете, все й написане…

Я розгорнув траву біля каменя, до нього внизу була прикріплена жовтого кольору (мідна чи що?) табличка, на якій ще можна було прочитати:

«Петько Паляниця, 12 літ од роду. Полетів у рай 1940 року».

— Що за дивний напис: полетів у рай? Він помер?

— Можна й так сказати, — зітхнула тітка. — А насправді загинув. Розбився на смерть, як із скелі зірвався. Трохи полежав, але вже діда не впізнавав і тихо відійшов… А ще там написано «полетів у рай», дак то ж із пісеньки самого хлоп’яти. Він любив таку пісеньку виспівувати… Та ви придивіться, у вас очі молодші, там кажись нижче й сама пісенька викарбувана.

Я ще розгріб траву. Справді, в самому низу таблички кривуляли якісь рядки. З трудом я розібрав: