Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

не може розпустити себе», а має «твердо стояти на позиції української самостійності». Підкреслюючи, що більшовики приваблюють галичан обіцянками негайного походу на Польщу, прем'єр пропонував прискорити проведення українськими арміями спільних бойових операцій[959]. Між Дієвою і Галицькою арміями підтримувалися постійні зв'язки через кур'єрів. В одній із останніх депеш, яку штаб армії УНР у кінці грудня 1919 р. надіслав до Начальної Команди УГА, відзначалося, що «з цілком зрозумілих причин злука не може відбутися в скорому часі». В ній констатувалося продовження практики, коли уряд нав'язує військовим не завжди виважені рішення, а також висловлювалася стурбованість з приводу поглиблення в УГА пробільшовицьких настроїв. Відтак наддніпрянці пропонували створити спільний військовий орган як перший крок до реалізації договору від 24 грудня 1919 р.[960]. Отже, на критичній стадії Української революції, коли наддніпрянські та галицькі політичні кола фактично припинили пошуки шляхів до згуртування національних сил, саме армія ще деякий час продовжувала виступати чинником відновлення боротьби соборницьким фронтом. Але ці тенденції були серйозно підірвані, коли напередодні нового 1920 р. Начальна Команда УГА залишила Вінницю і разом із добровольчими частинами подалася на Південь. Згідно з проведеним пізніше обліком, у місті було залишено 8743 хворих стрільців, а разом із вояками, що повинні були ними опікуватися, та цивільними всього тут перебувало близько 15 тис. галичан[961].

Доступні різного роду джерельні матеріали дозволяють стверджувати, що командування УГА свідомо залишило у Вінниці про- більшовицьки налаштованих офіцерів (серед них були і члени колегії), щоб шляхом компромісів вони могли рятували небоєздатне вояцтво. Саме ці офіцери, вже фактично непідконтрольні Начальній команді, за підтримки А. Хвилі утворили у Вінниці т. зв. Революційний комітет Української Галицької армії, який в історичній літературі став відомим під назвою «Вінницький ревком». До його складу ввійшли Г. Давид (голова), Н. Гірняк (заступник голови), І. Курах, С. Шухевич, А. Музичка, В. Чайківський, М. Угрин-Безгрішний та інші впливові діячі. Ревком відразу підпорядкував собі розташовані в районі Вінниця-Хмельник-Жмеринка-Немирів галицькі військові частини і бази.

Після інтенсивних переговорів у новорічну ніч 1920 р. Вінницький ревком та представники місцевих комуністичної, лівоесерівської та боротьбистської організацій підписали «союзний договір».

Згідно з його умовами Українська Галицька армія мала припинити відступ, розірвати союз із А. Денікіним та проголосити себе Червоною українською галицькою армією (ЧУГА). Викладені у цьому документі умови, крім одного принципово нового — партійно- політичного моменту, за характером формулювань виразно перегукувалися із положеннями відомої зятьківської конвенції. Зокрема, у ньому стверджувалося:

— ЧУГА зберігає стару форму внутрішньої організації та своє майно;

— після видужання хворих стрільців та проведення реорганізації ЧУГА вона входить до Червоної армії як «автономна військова організація і буде використана на протипольському фронті за визволення Галичини від польських займанців»;

— ЧУГА не може бути використана проти військ УНР чи проти українських повстанських загонів;

— для відпочинку та реформування ЧУГА зосереджується в районі Вінниці;

— командування Червоної армії забезпечує ЧУГА харчами, ліками, санітарним персоналом, а після реорганізації також і військовими ресурсами;

— не бажаючи бути предметом спору між різними революційними угрупованнями України, ЧУГА створює свою власну комуністичну партію, яка буде здійснювати все політичне керівництво у війську;

— договір набирає правової сили відразу після ратифікації урядом України та центральними комітетами всіх революційних угруповань України[962].

Можна, звісно, ставити питання про правочинність документа, підписаного деякими місцевими політичними організаціями і офіційно не затвердженого державними органами, з одного боку, і ніким не уповноваженою, по суті, ініціативною групою військовиків (ревкому), — з іншого. Однак у революцій свої закони, свої уяви й про взаємостосунки різних сил, про практичну доцільність документів, що ухвалюються.

Нерідко юридичні формальності відходять на другий план, а то й взагалі на них не зважають. Так було і з вінницькою угодою — вона відповідала нагальним політичним потребам і тому відразу почала «працювати», «діяти».

Звісно, події останніх днів грудня 1919 р. не додавали галичамам святкового настрою. Зовсім навпаки — наростало почуття занепокоєння, невизначеності. Якщо раніше вони змушені були поневірятися нескінченними воєнними дорогами, відірвані від власних родин, батьківських домівок, та все ж відчували себе громадянами своєї об'єднаної української держави, то тепер в душі западала непевність, тривога. Більшість вояків дякували долі, що залишилися живими, однак зовсім не розуміли смислу свого подальшого існування, боротьби. Вони не уявляли ясно, які ідеали покликані боронити, якій справі служити, кому на користь підуть ті чи інші їх дії.

Не можна сказати, що у великому захваті від непростого розв'язання проблеми стосунків з підрозділами УГА було й червоне командування. Якщо воно й розуміло безперечний позитивний ефект від досягнутих домовленостей («безкровна перемога»), великої впевненості у тому, що надалі можна бути спокійними, не наступало. Тільки час міг показати, як поведе себе «поповнення» в прийдешніх випробуваннях, як проявить себе в бойових діях. А що такі будуть — у цьому сумнівів не було.

Війна ще не скінчилася. А значить і в 1920 році саме вона буде значною мірою впливати на зміст і характер життя нації, народу, людей…

КІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ

На кінець 1919 року революційні процеси в Україні не лише пройшли більшу частину відведеного історією для них часового відтинку. Було подолано апогейну точку протиборства і потроху проступали контури того стану суспільства, в якому воно розвиватиметься тривалу, по суті, цілу епоху.

Звісно, можна з деякими застереженнями поставитись до висновків В. Винниченка, буцімто Українська революція вичерпала свій потенціал ще на початок року, а те, що було потім, передусім отаманщина, то вже якісно й сутнісно зовсім інші явища. Однак уже зовсім важко, практично неможливо не погодитися з тими авторитетними висновками, передусім у працях П. Христюка, М.Шаповала, які вважають любарську катастрофу незворотною точкою, після якої жодні зусилля прибічників Української Народної Республіки не могли істотно вплинути на перебіг подій, відвернути її остаточного краху.

Не зміг набрати достатньої сили соборницький процес, а відцентрові регіоналістські тенденції обернулися величезною шкодою для української справи.

Завдавши величезного нищівного удару по українській державності, денікінщина не змогла витримати смертельного двобою з радянською владою.

Розпочавши переможний похід мало не від стін Москви, Червона армія змусила білогвардійців, підтриманих Антантою, відступити не лише з російських теренів, а й потіснитися з більшої частини України.

Відновлена в регіоні влада рад після тяжких випробувань, що випали на долю жителів України, одержала нові імпульси для масової підтримки. Навіть «воєннокомуністична» політика на тлі єдинонеділимських зазіхань і жорстоких спроб реставрації експлуататорських порядків видавалася прийнятнішою, в усякому разі такою, з якою можна змиритися, принаймні, доки воєнні дії не скінчилися.

Та