Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

22 грудня 1919 р. до Вінниці прибула делегація від Наддніпрянської армії. На цей час денікінці залишили Вінницю, відступаючи на південь під натиском більшовиків. Останні не встигли захопити місто, хоча це могло статися кожної миті. Тому переговори були короткі, і вже 24 грудня сторони підписали договір про злуку обох армій. Згідно з цим договором до уряду УНР мали ввійти по одному представникові від Наддніпрянської і Галицької армій. Командуючим об'єднаної армії повинен був стати М. Омелянович-Павленко, начальником штабу — галичанин, за вибором командуючого у порозумінні з Начальною командою УГА, головним інтендантом намічався галичанин, його помічником — наддніпрянець.

Уже наступного дня про реакцію на досягнуту угоду командування УГА повідомило уряд УНР: «Галицька українська армія переходить з днем сформування уряду УНР в його повне розпорядження і виконує його накази до того часу, доки вона не буде відкликана до Галичини в порозумінні з урядом УНР. Фактичний розрив ГУА з Добрармією має наступити в найкоротшому часі, в моменті, в якім уряд УНР і Начальна Команда ГУА з практичних і стратегічних обставин уважатимуть се за відповідне. Галицька українська армія входить у склад обєднаної армії УНР під спільним командуванням, задержуючи при цьому свою організаційну окремішність. НК ГУА домагається від уряду УНР реабілітації армії і її теперішнього вождя генерала Тарнавського (відсторонений від командування Є. Петрушевичем за листопадову угоду з денікінцями, Тарнавський знову перейняв на себе колишні обов'язки 17 грудня у зв'язку з хворобою на тиф генерала Микитки) перед українським народом»[955].

Договір про об'єднання Наддніпрянської і Галицької армій було затверджено на засіданні уряду УНР 29 грудня 1919 р. З цього приводу навіть було видано відповідну відозву. В ній, зокрема, говорилося: «Оповіщаючи громадян України про радісну подію — злуку обох українських армій під керуванням одного уряду Соборної України, Народне Правительство вірить, що віднині ніяка ворожа інтрига не розібє братерської єдности обох частин українського народу. Народне Правительство одною з перших своїх задач ставить заключення мира з Совітською Росією на умовах признання нею самостійности нашої Республіки і невмішування у внутрішні справи України. Для відновлення Самостійної Соборної Української Народньої Республіки українське зєднане військо і ввесь український народ повинні вжити всі свої сили, щоб вигнати панську армію генерала А. Денікіна з української землі і забезпечити для себе демократичні порядки». І далі: «Галицькі вояки! Нехай не буде серед вас сумніву і зневіри! Як матері однаково шкода своїх дітей, так і наша мати Україна не може дійти до спокою, поки ваша наймиліша вітчизна Галицька Земля не буде вкупі з іншими землями Самостійної Соборної України»[956].

Усі ці факти давали підстави для оптимізму. «Отже, справа об'єднання армій стояла неначебто на добрій дорозі, - констатує І. Мазепа. — І коли б після підписання договору Галицька армія негайно вирушила на схід для з'єднання з армією Наддніпрянською або, навпаки, Наддніпрянська армія змінила свій напрямок і повернула в район розташування галицьких частин, то обєднання могло стати фактом. Але до цього не дійшло. Галицька армія в її тодішньому стані була мало рухлива і взагалі непризвичаєна для партизанської боротьби. А Наддніпрянська армія мусіла в цей час якнайшвидше посуватися на схід, щоб відірватися від денікінців і тим уникнути небезпечних з ними боїв. Крім того, про самий факт підписання договору командування Наддніпрянської армії, через комунікаційні труднощі, які тоді панували на Україні, довідалося лише 3 січня 1920 р…»[957]

Зволікання ж з конкретними діями оберталися очевидними втратами. В умовах спішного відступу з Правобережжя денікінців і явної перевтоми Червоної армії, що просто не встигала через брак сил займати великі території, для українських армій виникли сприятливі обставини, які давали змогу реально сподіватися на оволодіння ситуацією. Нагальним завданням стало відновлення регулярного фронту. Однак цього не сталося. Навпаки, події почали розвиватися майже за законами детективного жанру. Командування УГА поділилося на три табори: прихильників об'єднання українських армій, прихильників союзу з А. Денікіним і прихильників укладення угоди з більшовиками. У районах, що звільнялися від денікінців, поширювалися радянофільські тенденції, уособлювані, крім більшовиків, боротьбистами. Природно, ніякої координації дій не могло бути, а сепаратні ініціативи кожного дня вносили істотні зміни у взаємовідносини, позначалися на перспективі розв'язання щонайважливішого питання військового будівництва. Уряд жодної можливості вплинути на безконтрольний, непередбачуваний процес не мав, хоча мало не щодня на різних нарадах (склад їх так само без кінця змінювався) обговорював армійські новини, намагаючись реагувати на них відповідними постановами. Втім, і останні виробити вдавалося далеко не завжди.

Тимчасом на тлі загальної невизначеності та чергового ускладнення внутрішньої і зовнішньої ситуації партійно-політична боротьба навколо УГА дедалі загострювалася. Це, насамперед, знайшло прояв у посиленні намагань різних політичних сил використати її військовий потенціал у своїх інтересах. За ідейним духом, що панував серед галицьких офіцерів і стрільців, найближче до них стояли наддніпрянські «боротьбисти».

На відміну від РКП(б) і КП(б)У, які дотримувались інтернаціоналістських засад у політиці, радикальна частина колишніх українських есерів, незважаючи на статус урядової партії (її представники входили до Ради народних комісарів УСРР) і комуністичну орієнтацію (з серпня 1919 р. вона офіційно іменувалася Українська комуністична партія(боротьбистів)), поставала як послідовний захисник української самостійності і на цій основі офіційно відкрито конфронтувала з більшовиками, відверто їх викривала. «Боротьбисти» мали свої повстанські загони та збиралися об'єднати їх у червону українську армію, тому залучення нв їх бік УГА мало певну перспективу. Лідер російських лівих есерів О. Власов, своєю чергою, запевняв про особливу прихильність своєї партії до галицького вояцтва та висував проекти можливого союзу з ним. Анархісти також виношували плани приєднання до них частин УГА.

Проте загальна військово-політична ситуація зумовлювала посилення в Галицькій армії пробільшовицьких орієнтацій, що, врешті, спричинило розкол армії. В другій половині грудня 1919 р. колегія галицьких офіцерів увійшла в тісні зв'язки із головою підпільного Подільського губпарткому КП(б)У А. Хвилею. В ході проведених переговорів вона, по суті, стала на регіоналістську платформу, відмовившись від перспектив боротьби соборницьким фронтом. Ідеологічний аспект проблеми зводився до того, що УГА як екстериторіальна військова формація, безпосередньо не зацікавлена (нейтральна) у розвитку політичних подій у Наддніпрянській Україні. Після відновлення боєздатності вона мала стати надійним союзником Червоної армії та разом з нею визволити Галичину від польських займанців[958].

Тяжіння частини галицьких офіцерів до союзу з більшовиками посилювалося із відходом Дієвої армії УНР від місця розташування УГА. Зважаючи на це, І. Мазепа в листі до М. Омеляновича-Павленка писав, що військо «ні в якому разі