Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — У кімнатах така духота. Можна у вас чим-небудь освіжитися?

Він сів з Аґатою біля вікна й поставив на підвіконня про людське око тарілки й склянки, щоб, коли хто-небудь увійде, все мало такий вигляд, ніби двоє друзів дому дозволили собі трохи розважитись. Коли вони всілися, Ульріх стиха зітхнув і сказав:

 — Отже, це лише питання почуттів, якою людиною вважати професора Лінднера — доброю чи нестерпною!

Агата знайшла роботу своїм пальцям: вона заходилася розгортати цукерку.

 — Інакше кажучи, — провадив далі Ульріх, — почуття не можуть бути щирі чи фальшиві! Почуття лишаються справою особистою! Вони зостались у сфері навіювання, уяви, переконання! Ми з тобою не відрізняємося від тих, хто там, у кімнатах! Чи знаєш ти, чого вони там хочуть?

 — Ні. А хіба це не однаково?

 — Може, й не однаково. Адже вони становлять два табори, з яких один так само має рацію чи її не має, як і другий.

Агата сказала, що, на її думку, вірити в людську доброту — все ж таки трохи краще, ніж вірити лише в гармати й політику, навіть якщо те, як ти в цю доброту віриш, і смішно.

 — І який же він, той чоловік, з яким ти познайомилась? — поцікавився Ульріх.

 — Ох, сказати про це не можна. Він добрий! — промовила сестра й засміялась.

 — Ти не повинна надавати значення ні тому, що здається добрим тобі, ні тому, що здається добрим Ляйнсдорфу! — сердито відповів Ульріх.

Усміхнені обличчя в обох були напружені від збудження; легенький струм ввічливих веселощів стримували глибші супротивні струми. Рахель відчувала це корінцями волосся під наколкою; але вона й сама була така нещасна, що сприймала це відчуття багато глухіше, ніж колись, і воно нагадувало спомин про кращі часи. Чарівна округлість її щічок непомітно змарніла, чорний вогонь в очах потьмянів від журби. Якби Ульріх мав настрій, щоб порівняти її вроду з вродою сестри, то завважив би, що колишній чорний блиск Рахель розкришився, як вуглина, яку переїхав важкий віз. Але Ульріх не помічав дівчини. Вона була вагітна, й ніхто про це не знав, крім Солимана, який, не розуміючи реальности біди, відповідав на неї романтичними й безглуздими планами.

 — Уже століттями, — вів далі Ульріх, — світ усвідомлює істинність думки й тому розумом до певної міри визнає свободу думки. Водночас почуття досі не мали ні суворої школи істини, ні свободи пересування. Бо кожна мораль регламентувала почуття для своєї доби лише тією мірою — й у цих межах регламентувала досить суворо, — якою для дій, вигідних цій моралі, потрібні були певні головні засади й головні почуття; а решту вона віддавала на волю особистости, її власній грі почуттів, непевним зусиллям мистецтва й академічним дискусіям. Отож мораль пристосовувала почуття до власних потреб, вона не дбала про їхній розвиток, хоч сама від них і залежить. Адже вона ж таки й становить порядок і єдність почуттів.

Але в цьому місці Ульріх змовк. На своєму збудженому обличчі він відчув зацікавлений погляд Рахель, хоча тепер захоплюватися справами великих людей так безоглядно, як колись, вона вже й не могла.

 — Смішно, мабуть, що я навіть тут, на кухні, розбалакую про мораль, — збентежено сказав він.

Агата дивилася на нього напруженим, замисленим поглядом. Ульріх нахилився до неї ближче і з нервово-жартівливим усміхом додав:

 — Але це — тільки ще одне означення такого стану пристрасти, який повстає проти цілого світу!

Проти його волі знов дала про себе знати суперечність минулого ранку, коли він виступив у неприємній ролі такого собі ментора. Але по-іншому він не міг. Мораль означала для нього не залежність, не осмислену мудрість, а безкінечну сукупність можливостей жити. Він вірив у здатність моралі вдосконалюватись, у міру її поширення, а не лише, як це часто буває, в міру її пізнання, так ніби вона — щось готовеньке, для чого людина ще просто недостатньо чиста. Він вірив у мораль, не вірячи якійсь певній моралі. Зазвичай під мораллю розуміють щось на кшталт поліційних вимог, завдяки яким у житті підтримують лад; а позаяк життя не дослухається навіть їх, то вони нагадують щось таке, що не зовсім можна виконати, і в такий сумнівний спосіб нагадують, отже, й ідеал. Але до такого рівня мораль зводити не можна. Мораль — це фантазія. Ось що він хотів, щоб побачила Агата. І ще одне: фантазія — це не сваволя. Якщо віддати фантазію на поталу сваволі, то помста неминуча. Слова крутилися в нього на язику. Він ладен був повести мову про ту обділену увагою відмінність, що розум різноманітні часи на свій лад розвивали, а моральну фантазію на свій лад стримували й замикали. Він ладен був вести мову про це, бо результат — ось він: з одного боку, більш-менш рівна, попри всі сумніви, лінія розуму і його утворень, яка проходить, здіймаючись, крізь усі метаморфози історії, а з другого — схоже на гору черепків звалище почуттів, ідей, життєвих можливостей, де всі вони так і лежать шарами, народившись вічним непотребом і виявившись покинутими. Бо ще один результат такий: є, зрештою, безліч можливостей мати ту чи ту думку, щойно мова зайде про сферу життєвих засад, але нема жодної можливости ці думки поєднати. Бо результат такий: ці думки, на маючи жодної можливости дійти згоди, стають на прю одна проти одної. Бо загалом результат такий: роздратовані емоції бовтаються в людстві, мов у незакріпленій діжці вода. І Ульріх мав одну ідею, яка вже цілий вечір не давала йому спокою; загалом то була його давня ідея, просто цього вечора їй раз у раз траплялися підтвердження, й він хотів показати Агаті, в чому полягає помилка і як можна було б її виправити, коли б усі захотіли, і річ була, власне, лише в його болісному намірі довести, що й відкриттям власної фантазії також краще не довіряти.

Й Агата, нишком зітхнувши, як ото хутенько робить жінка, перше ніж відмовитися від опору й здатися, сказала:

 — Виходить, усе треба робити все ж таки «з принципу»? — І поглянула йому в очі, усміхом відповідаючи на його усміх.

Але він відповів:

 — Так, але тільки з якогось одного принципу!

І це