Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Просто не знаю, з чого й почати, — промовив він, — щоб не навести на тебе нудьгу. А можна, я поясню тобі, що я розумію під «мораллю»?

 — Прошу, — відповіла Агата.

 — Мораль — це регламентування поведінки всередині якої-небудь спільноти, але насамперед — регламентування вже своїх власних мотивів, тобто почуттів і думок.

 — Як на кілька годин, то це — великий прогрес! — відказала, засміявшись, Агата. — Ще сьогодні вранці ти сказав, нібито не знаєш, що таке мораль!

 — Звичайно, не знаю. А проте можу дати тобі добрий десяток пояснень. Найдавніше — що Бог з усіма подробицями відкрив нам порядок життя.

 — Найдавніше і, мабуть, найпрекрасніше! — сказала Агата.

 — Але найімовірніше те, — наголосив Ульріх, — що мораль, як і будь-який порядок, народжується внаслідок примусу й насилля! Група людей приходить до влади й просто накидає решті правила й засади, які забезпечують їй, цій групі, панування. Але водночас вона дотримується тих правил і засад, які піднесли на висоту її саму. Тому водночас вона слугує прикладом. Водночас вона під впливом протидії сама зазнає змін. Усе це, звісно, багато складніше, ніж можна описати кількома словами, а оскільки відбувається це аж ніяк не без участи розуму, але й аж ніяк не завдяки розуму, а завдяки практиці, то внаслідок цього зрештою виходить таке собі неозоре плетиво, яке незалежно, мов небо Господнє, простирається над світом. І все ідентифікує себе з цією сферою, хоча ця сфера не ідентифікує себе ні з чим. Інакше кажучи: все моральне, але сама мораль — не моральна!…

 — З її боку це просто чарівно, — сказала Агата. — Але знаєш, сьогодні я зустріла гарну людину!

Такий поворот у розмові трохи здивував Ульріха, та коли Агата заходилася розповідати йому про зустріч із Лінднером, він насамперед спробував витлумачити цю зустріч у руслі власних думок.

 — Гарних людей ти знайдеш сьогодні й тут, десятки, — промовив він, — але якщо дозволиш мені сказати ще кілька слів, то довідаєшся, чому тут є люди й погані.

Отак розмовляючи й обходячи метушню, вони дійшли до передпокою, й Ульріх замислився, в який бік їм тепер повернути; на думку спала й Діотимина кімната, й комірчина Рахель, але ні туди, ні туди входити йому вже не хотілось, отож вони з Агатою лишилися поки що серед безлюдного одягу, що висів у передпокої. Ульріх не знав, як продовжити розмову далі.

 — Я мав би, власне, ще раз почати спочатку, — промовив він, зробивши нетерплячий і безпорадний жест. І раптом сказав: — Ти не хочеш знати, як учинила — добре чи погано, але тебе тривожить, що й те, й те ти робиш, не маючи твердого мотиву!

Агата кивнула головою.

Він узяв обидві її руки в свої.

Тьмяве мерехтіння її шкіри й запах невідомих йому рослин, що йшов із неглибокого викоту сукні в нього перед очима, — все це на мить утратило земне значення. Поштовхи крови передавалися з рук у руки. Глибокий рів несьогосвітнього походження, здавалося, замкнув їх на нічийній землі.

Йому раптом забракло уяви, щоб усе це назвати; десь поділися навіть слова, до яких він часто вдавався в такому разі. «Ми поводитимемось не під впливом миттєвого імпульсу, а відповідно до стану, що триватиме до кінця». — «Так, щоб це привело нас до того центру, звідки вже не можна вернутись і взяти все назад». — «Не від останньої грані з її непостійністю, а від єдиного, незмінного щастя». Такі фрази просилися Ульріхові на язик, і він міг би, здавалося йому, промовити їх уголос, якби тепер потрібно було лише говорити; але в тій конкретній їхній із сестрою ситуації, де такі фрази можна було застосувати, це виявилося раптом неможливим. І це його хвилювало й робило безпорадним. Однак Агата добре його розуміла. І мала бути б щасливою, що це вперше шкаралупа навколо нього луснула і її «суворий брат» оголив усе, що мав у собі, мов яйце, що впало додолу. Але цього разу її почуття, на подив їй, були не цілком готові приєднатися до його почуттів. Між ранком і вечором тепер лежала ота незвичайна зустріч із Лінднером, і хоч той чоловік викликав у неї просто зчудування й цікавість, навіть такої зернинки було вже досить, щоб не виникло безкінечного віддзеркалення пустельницького кохання. Ульріх відчув це по її руках, перше ніж Агата встигла що-небудь відповісти, і вона. не відповіла нічого.

Він здогадався, що ця несподівана її замкненість пов’язана з подією, про яку сестра недавно йому розповіла. Присоромлений і спантеличений тим, що його почуття дістали відкоша, він похитав головою й сказав:

 — Ти так багато очікуєш від доброти того чоловіка, що аж прикро!

 — Мабуть, таки прикро, — визнала Агата.

Ульріх звів на неї погляд. Він зрозумів, що для сестри ця зустріч означає більше, ніж усі залицяння, що випали на її долю, відколи вона була під його опікою. Він навіть трохи знав того чоловіка; Лінднер брав участь у громадському житті; то він колись, на першому засіданні паралельної акції, виголосив коротку, зустрінуту гнітючою мовчанкою промову, де йшлося про «історичний момент» чи про щось таке, — незграбну, щиру й малозначущу. Мимоволі Ульріх озирнувся; але він не пригадував, щоб той чоловік траплявся йому серед цих гостей, та й знав, що його вже не запрошували. Ульріх, мабуть, зустрічав його час від часу де-небудь іще, либонь, в учених колах, або читав які-небудь його праці, бо в міру того, як він напружував пам’ять, з ультрамікроскопічних слідів, що лишилися в ній, в’язкою, відразливою краплею тужавіла думка: «Прісний віслюк! Якщо претендуєш на досить високий рівень, то такого чоловіка не можна сприймати серйозно, як і професора Гаґауера!»

Він сказав про це Аґаті.

Аґата нічого не відповіла. Навіть потисла йому руку.

Ульріх відчував: діється щось украй безглузде, але спинити його не можна!

Цієї миті до передпокою ввійшли люди, і брат із сестрою відступили одне від одного.

 — Провести тебе знов туди? — спитав Ульріх.

Аґата відповіла заперечливо й роззирнулася, шукаючи вихід із становища.

Ульріхові раптом сяйнула думка, що сховатися від людей можна лише на кухні.

Там кухарка наповнювала напоями батареї склянок і накладала на таці тістечка. Жінка метушилася не присідаючи; Рахель і Солиман очікували своєї поклажі,