Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

— кифаредом, Яків — рибалкою, Антіох — кухарем, Ревека — водоносом, Молесадон — дурнем, Марта — слугинею, Ірод — буйним божевільцем, Товит — лікарем, Йосиф — теслею, Ной — пияком, Ісаак — селянином, Йов — журливим чоловіком, Даниїл — суддею, Тамар — повією, Марія — господинею, яка наказала челядникам принести ще вина, бо той її нерозумний син уперся й не хоче перетворювати на вино воду.

Саме тоді абат вибухнув гнівом, бо він, мовляв, влаштував таку чудову гулянку, а йому ніхто нічого не дарує: тоді всі навперебій кинулись нести йому дари та скарби — бика, вівцю, лева, верблюда, оленя, теля, ослицю, сонячну колісницю, підборіддя святого Еобана, хвіст святої Морімонди, матку святої Арундаліни, потилицю святої Бурґозини, вирізьблену у вигляді чаші у віці дванадцяти років, ще й список Pentagonum Salomonis. Але тут абат ну репетувати, що вони лиш намагаються відвернути його увагу, і справді — виявилося, що вони грабували його крипту зі скарбницею, де ми всі тепер перебували, і що було вкрадено прецінну книгу, яка говорила про скорпіонів і про сім сурем, і він кликав лучників французького короля, щоб вони обшукали всіх підозрілих. І, на ганьбу всім, в Агарі знайшли барвисте покривало, в Рахілі — золоту печать, на грудях у Теклі — срібне дзеркало, під пахвою у Веніяміна — пугар для пиття, під одягом у Юдити — шовкове накривало, в руці у Лонгіна — спис, а в обіймах Авімелеха — чужу жінку. Та найгірше сталося, коли у дівчини, чорної і гарної, як кіт того ж кольору, знайшли чорного півня і назвали її відьмою й лжеапостолом, і кинулись на неї, щоб покарати. Хреститель відтяв їй голову, Авель зарізав, Адам прогнав, Навуходоносор огненною рукою написав їй на грудях знаки зодіаку, Ілія порвав її на вогняну колісницю, Ной занурив у воду, Лот перетворив на соляний стовп, Сусанна звинуватила у розкошелюбстві, Йосиф зрадив з іншою, Ананія кинув у піч, Самсон прикував ланцюгами, Павло забичував на смерть, Петро розіп'яв головою донизу, Стефан укаменував, Лаврентій підсмажив на ґратках, Варфоломій здер з неї шкіру, Юда виказав, келар спалив, а Петро заперечив усе. Тоді всі напустилися на її тіло, закидаючи його фекаліями, пускали вітри їй в обличчя, мочилися на голову, блювали на груди, видирали волосся, тицяли їй у спину палючими смолоскипами. Тіло дівчини, колись пречудове й ніжне, тепер було пошматоване, розірване на клапті, які порозпихали по кришталевих і золотих покрівцях та релікваріях крипти. Точніше, то не тіло дівчини шукало собі прихистку у крипті, а уламки самої крипти кружляли вихором, поступово укладаючись й утворюючи тіло дівчини, яке стало мінералом, а тоді знов розпадалися і розсіювалися священним пилом мощей, зібраних у блюзнірчому шалі. Немов єдине величезне тіло впродовж тисячоліть розліталося на часточки, й ці часточки заповнили всі закутки крипти, яка, попри свою пишноту, була подібна до оссарію мертвих монахів, і немов субстанціальна форма самого тіла людини, сього найвищого витвору сотворення, розпалася на силу-силенну окремих акцидентальних форм, стаючи образом своєї протилежності, формою вже не ідеальною, а земною, з пороху і сморідних решток, що можуть означати лише смерть і знищення…

Я вже не впізнавав учасників бенкету і дарів, які вони принесли, — здавалось, ніби всі бесідники в крипті тепер муміфікувалися, перемінившись у свої власні останки, і кожен став прозорою синекдохою самого себе, Рахіль — кісткою, Даниїл — зубом, Самсон — щелепою, Ісус — пошматованим пурпуровим плащем. І скінчившись це празникування розтерзанням дівчини, бенкет, здавалось, перейшов у вселенську масакру, і перед моїми очима був її кінцевий результат: тіла — та що я кажу? єдине спільне тіло, земне й підмісячне, цих зголоднілих і спраглих бесідників перетворилося на одне мертве тіло, розшматоване й скатоване, як тіло Дольчина після тортур, і тіло це гидомирним лискучим скарбом розтяглося по всій його поверхні, мов шкура оббілованої і підвішеної на гак тварини, одначе під шкірою воно далі містило у собі скам'янілі нутрощі і всі органи, а навіть риси обличчя. Кожна зморшка, бганка і рубець на шкірі, її оксамитна поверхня, зарості волосся на голові, на грудях і на лобку, схожі на розкішний адамашок, груди, нігті, зроговіла шкіра на п'яті, волосинки вій, водянисті драглі очей, м'якуш губ, гнучкий шворінь спини, міцне мереживо кісток — усе перемінилось у піщане мливо, одначе ніщо не втратило своєї форми і взаємного розташовання; висотані литки зморщились, мов чоботи, плоть їхня фелоном окривала їх зверху, хизуючись пурпуровими арабесками вен, карбована маса нутрощів, яскравий, слизистий рубін серця, перлистий разок однакових зубів, вишикуваних ланцюжком, язик, немов рожево-блакитний підвісок, низка пальців-свічок, печать пупка, яким зав'язано нитки розложистого килима живота… З кожного закутка крипти тепер до мене шкірилося, шепотіло, манило до смерті це гігантське тіло, порозпихане в покровці й релікварії, а все ж єдине у своїй неозорій і нерозумній цілісності; то було те ж саме тіло, яке під час вечері наминало їжу і непристойно беркицало, а тут воно здалося мені остаточно застиглим у недоторканності своєї глухої й сліпої руїни. А Убертин, схопивши мене за руку й уп'явши нігті мені в тіло, шепотів: «Бачиш, це одне і те ж — що раніше торжествувало у своєму безумстві, тішилося своєю грою, те тепер тут, покаране й винагороджене, звільнене від спокуси пристрастей, заклякле у вічності, віддане вічній мерзлоті, щоб вона його зберегла й очистила, врятоване від зотління через тріумф тліну, адже ніщо не перетворить на порох те, що вже є порохом і неживою матерією, mors est quies viatoris, finis est omnis laboris…[290]»

Але тут раптом увійшов до крипти Сальватор, палахкучий, мов чорт, і вигукнув: «Дурню! Не бачиш, що се великий ліотарський звір з книги Йова[291]? Чого ж ти боїшся, паничику мій? Ось тобі сир у мундурі!» І тут крипта освітилася червонявими відблисками, і ми знов опинилися в кухні, але тепер вона була схожа радше на нутро якогось велетенського черева, слизького і липкого; посередині сидів прикований до ґратів чорний звір, схожий на сторукого крука, він простягав свої кінцівки, хапаючи всіх, хто був поряд, і як спраглий селянин витискає виноградне гроно, так і та звірюка стискала схоплені жертви, кому ламаючи ноги, кому відриваючи голову, а тоді пожирала їх, вивергаючи вогонь, що здавався сморіднішим від сірки. Але дивні то були дива, бо сцена ця вже не вселяла у мене страху: я здивувався, бо цілком спокійно спозирав цього «доброго диявола» (як я думав) — який зрештою не був ніким іншим,