Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО,

де Вільям тлумачить Адсові його сон

Мов одурілий, я вийшов через головний портал і опинився перед невеличкою зграйкою людей. То від'їздили францисканці, а Вільям зійшов, щоб попрощатись з ними. Я теж прилучився до прощання і братніх обіймів. Тоді спитав Вільяма, коли виїздить друга валка, з в'язнями. Він сказав, що вони вже вирушили, півгодини тому, коли ми були у крипті, а може, подумав я, коли я саме бачив сон.

На мить це мене збентежило, але потім я оговтався. То й краще. Я б не витримав виду засуджених (маю на увазі бідолашного келаря, Сальватора… і, звичайно, дівчину також), яких мали вивезти далеко і назавжди. Та й сон мій залишив по собі таке сум'яття в душі, що всі мої почуття немов закоцюбли.

Валка міноритів посунула до воріт, а ми з Вільямом зосталися перед церквою, обоє у полоні меланхолії, хоч і з різних причин. Тоді я вирішив розповісти учителев свій сон. Хоч це видіння було таке різнолике й нелогічне я пам'ятав його напрочуд чітко, образ за образом, жест за жестом, слово за словом. І все це я розповів йому, н< опускаючи нічого, бо знав, що сни часто бувають таєм ничими посланнями, в яких учені люди можуть вичитаті виразисті пророцтва.

Вільям мовчки вислухав мене, а тоді спитав: «А знаєш що тобі снилося?»

«Я ж вам розповів…» — відповів я, збитий з пантелику

«Звісна річ, я зрозумів. Але ти знаєш, що велика частина того, що ти мені розповів, вже була описана раніше. Ти вставив людей і події останніх днів у картину, яка бул вже тобі знайома, бо сюжет цього сну ти вже десь читав, а може, тобі хтось розповідав, коли ти був отроком, у школі чи в монастирі. Це "Coena Cypriani"[294]».

Я на мить отетерів. А тоді згадав. Чиста правда! Може, я й не пам'ятав назви, але який дорослий монах чи невгамовний молодий послушник не сміявся з розмаїтих епізодів, описаних прозою або римами в цій оповіді, яка належить до традиції пасхального обряду та ioca monachorum[295]? її забороняли і нещадно лаяли найсуворіші з наставників новіціїв, та не було монастиря, в якому ченці нашептки не переповідали б її один одному, у різних її відмінах і з усілякими поправками, а дехто навіть побожно її переписував, вважаючи, що під пеленою веселощів там криється таємна моральна наука; ще інші сприяли її поширенню, бо, мовляв, через забаву молодим ченцям легше запам'ятовувати епізоди священної історії. Для Папи Йоана VIII написали навіть віршовану версію цієї оповідки, яка мала таку присвяту: «Ludere me libuit, ludentem, papa Johannes, accipe. Ridere, si placet, ipse potes»[296]. Подейкували навіть, що сам Карл Лисий велів поставити на сцені римовану її відміну, у вигляді жартівливої містерії, щоб розважати за вечерею своїх нотаблів:

Ridens cadit Gaudericus Zacharias admiratur, supinus in lectulum docet Anastasius…[297]

А скільки докорів мені довелося вислухати від наставників, коли ми з товаришами декламували уступи з неї. Пам'ятаю, як один старий чернець у Мельку казав, що такий чеснотливий чоловік, як Кипріян, не міг написати такої непристойної речі, такої блюзнірчої пародії на священні тексти, таке міг написати хіба що якийсь бусурманин або блазень, а не святий мученик… Я вже давно забув про ці дитячі забави. Чому раптом саме того дня Coena так яскраво знов зажила у моєму сні? Я завжди гадав, що сни — це божественні послання, або ж принаймні нісенітне лепетання заснулої пам'яті про те, що сталося удень. Тепер я зрозумів, що снити можна й про книжки, а отже снити можна й про сни.

«На жаль, я не Артемідор, щоб достеменно витлумачити твій сон, — мовив Вільям. — Але мені здається, що навіть без Артемідорової мудрості можна легко зрозуміти, що ж то таке було. Упродовж останніх днів ти, мій бідолашний хлопче, пережив цілий ряд подій, які не корилися жодному правому законові. І нині вранці у твоїй заснулій голові знов виринув спогад про одну комедію, у