Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

ті, що їх чув іще в Шанкелі, поряд із запозиченнями з раґамолю та багатьох інших, яких він не впізнавав. Будучи гладіатором у пустельному місті, він навчився деяких слів з мови кактів, котрі здебільшого й були його букмекерами. Формулювання, які він чув зараз, були химерні, сто років як застарілі й попсовані чужинськими діалектами, та все одно майже всі зрозумілі.

— ...он! — розчув він закінчення фрази, а потім іще дещо стосовно світла.

Затим, коли нетля сахнулася, намагаючись утекти від променя, він чітко почув: «Воно наближається!»

Тварюка легко лавірувала, уникаючи пекучого світляного стовпа. Той шалено кружляв — какти силкувалися направити його на нетлю, відчайдушно ковзаючи променем по вулицях і куполу.

Інші дві почвари розпласталися на склі так, що їх не було видко.

Знизу долинули крикливі обговорення.

«...приготуйсь... небо...» — почув ґаруда, а відтак пролунало іще якесь слово, схоже на шанкельське, котре означало водночас і «сонце», і «спис». Хтось крикнув: «Обережно!» й промовив щось про сонячний спис і дім. «Задалеко! — кричали інші. — Задалеко!»

Стоячи позаду велетенського прожектора, какт гаркнув наказ, і підлеглі ледь помітно змінили курс. Він вимагав якихось «обмежень», та Яґарек не розумів, що це означає.

Скажено мечучись по куполу, світло знов уцілило в свою мішень. На мить угорі розкинулась жахна тінь нетлі.

— Готові? — вигукнув головний. У відповідь залунав ствердний хор.

Він знову розгойдував велетенську лампу, відчайдушно намагаючись вихопити нетлю сліпучим променем. Кругла пляма світла пірнала вниз, описувала над дахами дуги й карколомні спіралі, висмикуючи з темряви рухливих повітряних акробатів під куполом тінистого цирку.

І знову на мить розгорнуті крила нетлі опинились у світляному крузі; здавалося, сам час завмер, угледівши цю невимовно страхітливу красу.

Какт-навідник прожектора потягнув за якусь таємну рукоятку, і з лінзи вистрілило біле розжарене світло. Яґарекові очі розширилися від подиву. Ляпка концентрованого світла й жару затнулася, не долетівши декілька метрів до скляного купола.

Здавалося, ніби сліпучий спалах випалив усі звуки під куполом.

Ґаруда кліпнув, зігнавши з очей дике післясвітіння.

Какти внизу знову загомоніли.

«...взяли?» — запитав один. У відповідь долинув сумбур непевних відповідей.

Вони, як і Яґарек, видивлялися в повітрі неприступну зорові нетлю. Нишпорили очима по землі, повертаючи могутній промінь униз, до тротуару.

Скрізь на вулицях непорушно стояли патрульні й заклякло спостерігали за метаннями прожектора.

«Нема!» — крикнув один старшому кактові нагорі, і його звіт відлунював по всіх секторах голосними вигуками в клаустрофобному череві ночі.

Поза цупкі штори та дерев’яні віконниці оранжерейних будинків сочилися ниточки світла. Там запалювали смолоскипи й газові ріжки. Однак навіть переполохані шумом какти не визирнули б у темряву, бо знали, що можуть там побачити. Сторожі лишилися на самоті.

А потім повз них шелеснув вітер зі сласним, майже хтивим стогоном. Какти на вершині храму зрозуміли, що не вцілили в нетлю: вона стрімким зигзагом пірнула вниз від палючого списа. Істота летіла так низько, що черкала крилом дахи; а далі вона майнула вгору на башту й милостиво дала роздивитися себе, владно розгортаючи крила на повний розмах. На них темним вогнем горіли й мінилися гіпнотичні барви.

За якусь крихітну мить заверещав один із старших кактів. За наступні півсекунди головний ривком спробував смикнути прожектор так, щоб роздробити нетлю на палаючі латки. Однак вони не змогли опиратися й позирали на крила, розпростерті перед очима. Затнулися крики, забулися плани, і полилися через вінця сни та мрії.

Яґарек дивився через свої дзеркальні окуляри й не хотів бачити.

Дві нетлі, прикипілі до стелі купола, раптом зірвалися вниз, огинаючи простір карколомною дугою. Вони, немов дияволи з-під землі, виринули з-за крутих боків червоної піраміди й зависли перед закляклою юрбою кактів.

Одна з істот потяглася чіпким щупальцем й обвила ним товсту ногу якогось какта. Жадібні кігті вп’ялися в слухняну зеленаву плоть. Кожна обрала собі жертву, кожна вхопила собі по заціпенілому старшому какту.

Унизу безладно миготіли вогні. Бігали колами озброєні патрулі, вигукували щось одне одному, цілилися в небо й, лаючись, знов опускали зброю. Вони майже нічого не могли розгледіти. Знали лише, що там нагорі тріпотіли й кружляли, мов опале листя, безтілесні тіні, і що їхні старійшини припинили стрілянину з сонячного списа.

Купка бравих бійців підбігла до входу храму й чимдуж помчала широкими сходами до своїх командирів. Вони спізнилися. Нетлі відліпилися від верхівки, плавно перетекли в повітря й летіли на непорушно розправлених крилах. Троє кактів гойдалися в тенетах моторошних кінцівок і заціпеніло витріщалися на сум’яття нічних барв на крилах.

За кілька секунд до того, як загін воїнів прорвався через люк на дах, нетлі щезли. Вони одна за одною, немов підкорюючись бездоганно чіткому німому наказові, шугнули вгору й зникли у тріщині купола. Істоти, ні на мить не забарившись, з карколомною спритністю вислизнули назовні, пірнаючи крізь отвір, трохи вузькуватий для їхніх крил.

Свою безживну, тяжку здобич вони з відразливою грацією тягли із собою.

Старійшини, що лишилися біля потухлого сонячного списа, розгублено трясли головами й поволі приходили до тями. Лунали крики — какти з жахом усвідомили, що частини товаришів не стало. Вони завили від люті й крутнули прожектор угору, сліпо цілячись у пусті небеса. Прибігли молодші воїни з шакрілуками і мачете наголо. Вони розгублено роззирнулися довкола й опустили зброю.

Лише зараз, коли невдатні мисливці на нетель скімлили від злості, викрикували прокляття й кровні клятви, коли ніч повнилася бентежними звуками, коли глитай-нетлі розтинали нічне місто, Яґарек вийшов із бойового трансу й поповз далі, чіпляючись за балки купола Оранжереї. Забачивши, що він рушив, конструкти-мавпи поспішили за своїм проводирем униз.

Ґаруда спускався майже по діагоналі, щоб ступити на землю крихітного пустиря за будинками, оточеними смердючим обрубком каналу. Яґарек відліпився від помосту й пружно зістрибнув на землю, плавно перекотившись через побиті цеглини. Він припав до землі й наставив вуха.

До нього долинуло хрумке брязкання — три механічні мавпи зістрибнули поруч і чекали на наказ.

Яґарек пильно вдивлявся у брудну воду. Цегла була ковзка від багаторічних шарів органічного мулу й слизу. За кілька метрів від купола канал впирався в цегляну стінку. Це, вочевидь, був початок притоки до основної канальної системи. Там, де канал підступав до стіни купола, його грубо обривала стіна з бетону й заліза. Однак у промоклій кладці не бракувало щілин і шпарин, крізь які в канаву стікала вода ззовні. Вона сочилася крізь зогнилий камінь, доки шпарки не забивалися сміттям та падаллю, і ця паскудна гуща роками гнила й накопичувалася.

Яґарек