Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Туман із глибини ока закривав дзеркало душі. Грива лайнув себе за необачність. Без раптового й несподіваного попередження вибовкав би ТЕ, про що підозрював ще вдома й що по-справжньому зрозумів уже тут. У НДІ. Мудро підказувала спецчастина: державні таємниці не можна довіряти й рідним. Він вистраждав свою Істину, як жінка, що пізно народила первістка.

Припинивши ворушити губами, Грива огледівся. Зберігач секретів попереджав: шпигуни можуть із губ зчитувати інформацію. Його Корабель та обладнання – велика Державна таємниця. Зарано вони створили Диво-Корабель; не відпрацьована ще технологія варіння сталі, й хіміки з паливом відстають. Не готова й начинка. Лише мозок кібера спроможний керувати подібним кораблем.

Гримлячи залізом і скриплячи кузовом, промайнула полуторка. Недавній зек стурбовано поглянув на тих, хто йшов поруч. Невже, розмріявшись, заговорив уголос? Голову мимоволі втягнув у плечі, а думки поривалися назовні. Ні-і, ні-і! Не має права ділитися заповітним! На душі стало тяжко, тривожно.

Метод аналогії допоміг зрозуміти те, про що ніхто не здогадується. Конституція Країни – це Корабель-Мрія нового покоління, який випередив час. На жаль, свідомість не лише народу, а й правлячої еліти не готова до життя, де кожна людина сумлінно віддасть суспільству все, на що вона здатна, і одержить за працею. Зароблене…

Єдине око Гриви розрізняло в туманній далечіні часу галери з рабами та білосніжні кораблі з розгорнутими до польоту вітрилами-крилами; дерев’яні пароплави й новітні вузькотілі залізні кораблі. І боцмани з ліньком…[56]

Не підозрювали самодури-капітани, що насильство, сльози й кров – мов іржа для заліза. Деталі шліфують, хромують, але внутрішня іржа рано чи пізно зробить свою справу. Жорстокий або фанат-капітан завжди посадить Диво-Корабель на мілину, розіб’є об видимі скелі чи рифи підводні.

Шкутильгаючи по дорозі, Грива милувався пам’ятником Волі й Братерству, який височів на скріплених кров’ю кістках. Тисячолітня мрія Людства майже здійснилася. Незабаром розпочнеться посадка на Диво-Корабель. Гігант розкинувся на неозорих просторах від… Вільна людина раптом здригнулася, сховалася за спину дружини й втупилася єдиним оком убік роздоріжжя. Гриміла Небезпека. Наближалися численні Майже й ВОНО…

– Небезпека! – зашепотів Грива. – ВОНО! В О Н О!

– Воно не зачепить. Ми відійдемо убік. – Жінка допомогла чоловікові ступити на узбіччя. Мимо прогуркотіла машина.

– Цього разу пронесло, – реготнув Грива, знову спрямовуючи погляд на Диво-Корабель.

Корабель рушив по Річці Часу й, збільшуючи швидкість, не усвідомлював, що непомітно збивається з курсу. Ось-ось закриється крижана або криваво-коралова пастка. Пощастить, якщо минеться лише пробоїною… Канули ж в океанське небуття непотоплюваний «Титанік» і Диво-Судно аргонавтів.

Гудуть у надриві, нарощуючи швидкість, механізми. Створює команда затишок пасажирам і тим, хто відповідає за життя корабля і безпеку всякої тварі по парі. Безтурботні Старші Офіцери й Керманич, Лоцман і Капітан. Не спить і не пильнує Творець…

– Курс на морі – азимут на землі, – ворухнулися губи Гриви. Око шукало Булаха-геолога, який мив десь шліхи.

– Що ти сказав, рідненький? – Жінка притулилася до здорового плеча чоловіка. – Удома все владнається. Поїдемо на пляж. Трохи засмагнеш. Вода в Дніпрі ще тепла…

– Алмази шукає Булах! І ми будемо мити шліхи. Якщо з розгону – та в Айсберг! – око недавнього зека почало втрачати крижаний блиск, але так і не розтанувши, знову обпікало морозом, а голос злякано тремтів. – Булах учить, геологи блукають, продавши чужинцям Азимут. Диво-Корабель рветься в пастку. Я! Один я це знаю! Недотепні, ворожі або хворі руки Штурмана й Капітана прокладають хибний Курс. О-о-он за тим деревом біля просіки Айсберг…

– Бачу! Бачу, рідний. Ти маєш рацію! – поспішно погодилася жінка, притискаючись тісніше до чоловіка, намагаючись стримати сльози й тремтіння голосу. – Складніше створити диво-корабель, а розумні штурман та капітан зрештою знайдуться.

– Ти, справді, Ластівко, помітила?! – у голосі Гриви – радість і недовіра, щастя й біль. – Як повідомити ЙОМУ?!

Усі, хто стояв біля вахти й хотів попрощатися із Сивим, бачили, як він похитнувся і як рідні кинулися на допомогу, але ніхто з них не підозрював, про що колись боліло Гриві, тоді ще вільній людині, потім Сивому – недавньому зекові при здоровому глузді й тепер, після реабілітації, знову Гриві – убогому «вольняшці», схожому на людину-птаха, що часом, змахуючи крилатими руками, чи то намагається залишитися на землі, чи то злетіти у високу й вільну синь…

За трійцею, що віддалялася, уважно спостерігав і підполковник із вікна кабінету. Здається, вперше не обізвав гарненьку жінку кобилкою. Подумки не осідлав. Не зрозуміти, що відбувається в таборах. Який куліш вариться там, далеко за Уралом. Підступає час смути. Невже амба всьому, чому слугував відданіше за пса? Ні-і-і! Зона за будь-якої влади залишається ЗОНОЮ. Вона, рідненька, завжди обігріє, нагодує, запропонує дах над головою… Але хто й навіщо додумався звільняти тих, кого Вождь визначив у небуття!?

Чудернацький народ враженята. Скільки років відтягнув Сивий – нормальний хід. Не встигли дочитати листа про звільнення – від радості з глузду з’їхав. А його звільняти… Дивні речі. Незрозумілі й захоплено-піднесені слова Сивого, коли зав’язав під вікном шнурки на черевиках: «…бачиш, Ластівко, які славні котеджі! Зберемо вдома улюблені речі з книжками – й сюди. На все готовеньке… За державний кошт. Де ще таке можливе?! Тільки Геній-батько так піклується про свій народ…»

Разом з іншими зеками Макар блукав поблизу вахти, сподівався перемовитися з дружиною Сивого або з їхнім підлітком-сином, попрощатися із сусідом по нарах і побратимом по лихоліттю. Та Сивий, уже вільна людина, не переступив