Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Л-ласт-тівк-ко-о! – Протягнув, як і в молодості, колишній зек, підводячись із табуретки. Око на мить втратило крижаний блиск, який оселився в блакиті після оголошення наказу про звільнення.

Жінка й справді була схожа на ладну стрімку птаху, що вперше залишила гніздо та потрапила в незнайомий світ. Ні жестом, ні рухом брів, ні поглядом не показала розгубленості чи подиву, хоча перед нею стояв не її Чорногривий, кого в запівнічну темінь відвезла чорна машина, а фантастична людина-птах із театральних підмостків у химерному гримі, який не придумає навіть хвора уява.

Несподівано Сивий на одній нозі стрибнув назустріч. Відведена назад й убік суха рука нагадувала напіврозкрите крило. Тільки не зрозуміти, розпрямлялося крило для злету чи складалося для посадки.

Жінка підхопила людину-птаха з блискучим оком, тикнулася обличчям у темний ватник, на якому донедавна світлів шматочок тканини з номером, і ледь не відсахнулася від нестерпного смороду. Сполучення поту, курива й нечистот, як настій пекла, навіки просякає людину в таборі.

– Ти не пошкодуєш, рідна, що приїхала. Це прекрасний заклад, – радісно-збуджено пояснював Сивий. – Таких ідеальних науково-дослідних інститутів, мабуть, не знайти. А який, я тобі скажу, контингент! Чудові освічені люди! А природа! Клімат! На всій Землі важко уявити краще місце!

Жінка слухала чоловіка мовчки, лише кидала зболений погляд на сина, що застиг біля дверей, та намагалася щосили стримати сльози. Прорвавши греблю, вони не тільки загасять вогник надії, але подрібнять на гострозубих порогах або перетворять і її на такого ж птаха, що радісно-бездумно щебече гімн весні…

– …але головне – люди. Начальник НДІ не людина – янгол! А який жартівник! До речі, великий прихильник кросвордів. А головний лікар санаторію?! До речі, дружина підполковника. Більш щиросердної жінки й блискучого фахівця не знаю. Впевнений, заприятелюєте. Одна маленька незручність – закритий об’єкт. Таємне виробництво. Тому охорона від чужого й ворожого ока. Солдатики вимуштрувані, ввічливі. Собачки своїх знають. Вийдеш на прогулянку – охороняють, щоб не скривдив ні чужий, ні звір.

Сивий говорив, не звертаючи уваги на тих, хто приносив документи на звільнення, одяг і квиток; не впізнавав і сина, хоча часом кидав підозрілі погляди убік дверей. Люди у формі намагалися швидше залишити кімнату, щоб не зустрітися поглядом із жінкою. Її волосся й обличчя за кілька хвилин стали такого ж кольору, як і в чоловіка. Немов тут, у зоні, вона пройшла через руки вмілого майстра-перукаря.

– А хто то біля дверей?

– Син… – ледь видавила жінка.

– Так-так, як же забув – синок.

Сивий подивився через вікно на двір. Біля вахти тупцював Макар, сподіваючись попрощатися з другом. Неподалік – Однорукий, із яким лежав в одній палаті. Колишній зек перевів порожній погляд на сина й зашепотів:

– Ти впевнена, що син? Раптом – шпигун?! Є страшні люди. Негарні. О-ось, бачиш?! Амбал. Ніхто не підозрює, яка жорстока людина. Убивця! Йому людину пришити – як муху прихлопнути. Навіть прізвище – Амба. Розумі-єш, справжні-ій т-и-игр-р. Та не простий – шаблезубий. Убив і з’їв Маестро – блискучого, унікального «співака». А Професора скалічив – дружина з дітьми не впізнають. Я-я-я розкрив цей злочин! Зберу необхідні речові докази, щоб не відкрутився вилупок, і сам здам ш-шпигу-уна, куди належить. Ор-р-ден зароблю!

Сивий переодягся у вільний одяг, розчесав платиново-сиве волосся й через вахту, не заходячи в зону, вийшов із дружиною та сином на волю, кинувши на ходу капітанові Бугрову й замполітові: «До зустрічі».

– І капітан – шпигу-ун! Прізвисько – Лютий! Не зрозумію тільки, хто головніший: Амба чи Лютий? – зашепотів майже у вухо дружині Сивий. – Дуже жорстока людина. Але найстрашніший з усіх – Тигра. Викрив таємні відомості – й у втечу. Щоправда, наші догстали й застрелили, як скаженого пса. А майор – Головний Теоретик. Філософ. Головастий чоловік у своїй справі. У житті – борець за правду, яких рідко зустрінеш. Хоробрий. Нічого й нікого не боїться. Природа, певно, багато чим обдарувала. Великою людиною стане. З таким характером!

Чимало зеків прийшло до вахти. Мовчки проводжали Сивого. Не пролунало й жодного масного слівця, як буває зазвичай, коли бачать жінку. Зеки стояли, зціпивши зуби, похмуро похнюпившись, і ця незвична тихість викликала побоювання табірного керівництва, немов біля порохового складу ходив чужинець зі смолоскипом. На вишках і навколо зони адміністрація підсилила наряди. Усіх вільних від служби солдатів підтягли до вахти.

Деякий час звільнений ішов із заведеними за спину руками, дивуючись мовчанці собак: не лютують, не подають голосу. Не чути й човгання колони, підструнчувань конвойних. Недавній зек скосив очі вліво, вправо – тайга палахкотіла молодою зеленню й дихала настоєм трави, листя, квітів. Погляд Гриви прояснився. Лише глибини зіниць чаїли туман.

Уже тут, на волі, впізнав не тільки дружину, але й сина. Покусані й розбиті губи здригнулися в щасливій посмішці, оголили щербаті пеньки. Руки згадали час до приїзду чужинців у запівнічну темінь, потягнулися до найрідніших на світі людей, але не торкнулися їх…

Не торкнулися, бо пролунав ненависний для будь-якого зека передзвін рейки, яка висіла на модрині неподалік вахти і піднімала щоранку люд на підневільну працю. Зараз хтось невчасно вдарив залізяччям, уперше сповіщаючи волю й неволю про те, що поріг потойбічного світу достроково переступила безневинна душа «ворога народу», виправдана новою владою. Холодний голос металу легко подолав колючу огорожу й вахту, наздогнав Гриву й разом із живими руками дружини та сина підхопив людину-птаха, що, не втримавшись на ногах, намагалася піймати рівновагу безліч разів катованими руками-крилами.

– Дякую! Дякую, – здригнувшись від знайомого дзенькоту,