Читати книгу - "Безсоння"

яка була у Мей Лочер, — ця хвороба не відступає ні на секунду. Тепер йому було зрозуміло, що пережила Мей Лочер за останні п’ять років свого життя. І справа зовсім не в тому, що він усмоктує чорні міазми, вдихаючи смерть, серце скажено б’ється, а голову стискає так, наче в Ральфа жорстоке похмілля.

Він хотів було повторити свою пропозицію, коли Луїза, задихаючись, заговорила:

— Гадаю, я впораюся… Сподіваюся… Це не протриває занадто довго. Ральфе, як так сталося, що ми можемо відчувати щось настільки жахливе, навіть не бачачи барв? Чому їх немає? — Вона обвела жестом натовп перед будинком. — Невже ми, шот-таймери, настільки байдужі? Жахлива думка.

Ральф похитав головою, показуючи, що відповідь йому невідома, але подумав, що телерепортери, оператори й охоронці все ж відчувають щось. Він бачив безліч рук, які тримали горнятка з кавою, але ніхто не пив. На капоті одного з автомобілів стояла коробка з горіховими тістечками, але єдине, яке взяли з упаковки, лежало поруч на серветці, відкусили від нього лише раз. Ральф окинув поглядом більше двох дюжин осіб, але на жодному не помітив посмішки. Люди займалися своєю роботою — установлювали камери, приєднували кабель, — але робили це без того збудження, яке зазвичай супроводжує підготовку до таких подій.

Конні Чанґ вийшла з-під навісу з бородатим симпатичним кінооператором. «МАЙКЛ РОЗЕНБЕРҐ» — було написано на емблемі його форменої куртки. Вона жестом маленьких рук показала, що воліла б, аби він зняв привітальне гасло. Розенберґ кивнув. У Конні Чанґ було бліде, похмуре обличчя. Під час розмови вона замовкла, непевно піднесла долоню до скроні, немов загубила нитку думок або відчула слабкість. Люди поводилися підкреслено однаково, здавалося, всі вони переймалися одним і тим же: у часи дитинства Ральфа це називалося меланхолією, але меланхолія була лише слабким визначенням туги, яка охопила всіх.

Ральф пригадав випадок зі свого життя, коли він впадав в емоційний ступор; весь день він почував себе чудово… Але без жодної видимої причини його раптом охоплювало полум’я, і одразу виникало почуття втрати, катастрофи. Потім прийшло відчуття безглуздості всього, що відбувається, — воно ніяк не було пов’язане з поточними подіями, але не втрачало від цього своєї потуги, і тоді хотілося лише одного: заховатися в ліжко і вкритися з головою. «Можливо, оце й викликає подібні почуття, — подумав він. — Якесь величезне скупчення смертей, передчуття нещасть, що розкинулося, немов тент для банкету, витканий із павутини й сліз замість тканини й канатів. На нашому рівні шот-таймерів ми не бачимо його, але відчуваємо. Так, відчуваємо. А сьогодні…»

А сьогодні це щось намагається висмоктати їх до дна. Можливо, незважаючи на побоювання, вони з Луїзою не вампіри, але це щось виразно існувало. Саван був уповільненим, напівусвідомленим життям, і він постарається висмоктати з людей усе, якщо вони дозволять йому.

Луїза спіткнулася, і Ральфові довелося докласти чимало зусиль, щоб не дозволити їй упасти. Потім Луїза підняла голову (дуже повільно, немов її волосся було занурене в цемент), приклала руку до губ і різко вдихнула повітря, одночасно спалахуючи. В інший момент Ральф не помітив би цього слабкого спалаху, але тільки не тепер. Вона ковзнула нагору. Трохи. Для підживлення.

Він не бачив, як Луїза заглибилася в ауру офіціантки, але тепер усе відбувалося в нього на очах. Аури телевізійників нагадували маленькі яскраво забарвлені японські ліхтарики, що хоробро світили в сутінку величезної печери. Тепер від одного з них відокремився щільний потік фіолетового — від Майкла Розенберга, бородатого оператора, якщо бути точним. Дюймів за два від обличчя Луїзи потік розділився надвоє — верхня хвиля роздвоїлася й прослизнула в ніздрі, а нижня через відкриті губи увійшла в рот. Крізь м’язові тканини Ральф бачив слабке сяйво, що висвітлило Луїзу зсередини, роблячи її схожою на ліхтар з гарбуза з отворами для очей, носа й рота.

Вона перестала чіплятися за руку Рапьфа, зник тиск її ваги. А за мить фіолетовий потік світла розчинився. Луїза оглянулася. Воскові щоки її злегка порожевіли.

— Уже краще — набагато краще. А тепер ти, Ральфе!

Ральф і далі вважав це злодійством, проте знав: якщо він не підживиться, то впаде від виснаження. Він відчував, як залишки енергії, запозиченої в хлопчика у футболці із зображенням групи «Нірвана», випаровуються крізь шкіру. Склав долоню трубочкою навколо рота й ледь-ледь повернувся вліво в пошуках цілі. Конні Чанґ наблизилася до нього на кілька кроків, розглядаючи плакат, що звисав з навісу над входом, вона розмовляла з Розенбергом (той не виказував жодних ознак дискомфорту від впливу Луїзи). Не роздумуючи, Ральф різко вдихнув.

Аура Конні Чанґ була того ж милого молочного відтінку весільного вбрання, що й аура, яка оточувала Елен і Наталі під час їхнього візиту до Ральфа в компанії з Ґретхен Тіллбері. Замість променя світла від аури Чанґ відокремилася довга пружна стрічка. Ральф майже моментально відчув, як сила наповнює його, виганяючи ниючу напруженість у суглобах і м’язах. До того ж він знову міг ясно мислити. Немов йому промили мізки від бруду.

Конні Чанґ замовкла, глянула в небо, потім відновила розмову з оператором. Ральф оглянувся довкола і помітив стривожений погляд Луїзи.

— Краще? — прошептала вона.

— Набагато, — так само тихо відповів він, — але однаково процедура неприємна.

— Мені здається… — Погляд Луїзи впав на щось біля вхідних дверей будинку Громадського центру. Скрикнувши, вона відсахнулася, її очі мало не вилазили з орбіт. Ральф простежив за поглядом Луїзи, й у нього перехопило подих.

Проектувальники намагалися зм’якшити враження від важких цегляних стін будинку, висадивши по периметру вічнозелений чагарник, який дуже розрісся, займаючи тепер майже всю смужку трави. У кущах копошилися величезні жуки, що нагадували доісторичних трилобітів.[49] Вони видряпувалися один на одного, зіштовхувалися головами, іноді вдаряли один одного передніми лапками, немов олені-самці у шлюбний період. Жуки здавалися яскравими, як намальовані на тарілці пташки, але було в них щось примарне й нереальне (і, на думку Ральфа, безмозке), незважаючи на розмаїтість барв; неймовірно яскраві й одночасно ефемерні, вони сприймалися як дивні жуки-світлячки.

«Але ж це не ті. Ти знаєш, що це таке».

— Гей! — крикнув Розенберг, обернувшись, як і інші, в їхній бік. — 3 нею все гаразд, приятелю?

— Так, — відгукнувся Ральф. Він швидко опустив притиснуту до губ долоню. — Просто…

— Я побачила мишку, — втрутилася Луїза, безумно посміхаючись і являючи собою яскравий приклад «нашої Луїзи». Вона вказала на кущі ліворуч від вхідних дверей, палець її ледь помітно тремтів. — Мишка прошмигнула отуди. Боже, яка вона була жирна! Ти бачив, Нортоне?

— Ні, Еліс.

— Побудьте тут, пані, — сказав Майкл