Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— А вдруге ти потрапив у тодеші до замку Короля, — сказав Роланд.

— Так. Там були птахи. Великі гладкі чорні птахи. А більше я нічого не скажу. Тільки не серед ночі. — Сухий безапеляційний тон Каллагена не допускав жодних заперечень. Він підвівся. — Можливо, іншим разом.

Роланд уклонився, демонструючи згоду.

— Кажу спасибі.

— А ви не йдете спати?

— Скоро, — кивнув Роланд.

Вони подякували священику за розповідь (навіть Юк сонно гавкнув) і побажали йому доброї ночі. Провели його поглядами, і ще декілька секунд по тому ніхто не зронив ні слова.

ДВАДЦЯТЬ

Першим порушив мовчанку Джейк.

— Роланде, той Волтер ішов за нами! Коли ми вийшли з придорожньої станції, він був у нас за спинами! І отець Каллаген теж!

— Так, — промовив Роланд. — Уже тоді отець Каллаген був присутній у нашій історії. У мене дивне відчуття в животі, наче там щось тріпоче. І земля наче попливла з-під ніг.

Едді витер зігнутим пальцем кутик ока.

— Роланде, щоразу, коли ти показуєш свої емоції, у мене все тане всередині. — А коли Роланд лише розгублено подивився на нього: — Годі, перестань, бо зо сміху луснеш. Обожнюю, коли до тебе доходять жарти, але твій регіт виходить за межі пристойності.

— Вибач, — злегка всміхнувшись, сказав Роланд. — Мої крихти почуття гумору рано лягають спати.

— Зате мій гумор цілу ніч не спить, — жваво запевнив Едді. — І мені не дає. Розповідає анекдоти. «Стук-стук! — Хто там? — Тигдимський кінь. — Ну і пішов нафіг! — Тигдим-тигдим».

— У тебе все? — спитав Роланд.

— Так. Поки що. Можна в тебе дещо спитати?

— Питання буде дурним?

— Не думаю. Сподіваюся, що ні.

— Тоді питай.

— Ті люди, що врятували Каллагенів зад у істсайдській пральні… це ті, про кого я думаю?

— А про кого ти думаєш?

Едді глянув на Джейка.

— Як щодо тебе, о сину Елмера? Маєш ідеї?

— Авжеж, — сказав Джейк. — То були Кельвін Тауер і його друг з книгарні. Той, котрий розповідав мені про загадку з Самсоном і річкою. — Він клацнув пальцями, раз, другий, потім просяяв. — Аарон Діпно!

— А перстень, про який згадував Каллаген? — спитав у нього Едді. — 3 написом «Екслібрис»? Я не бачив, щоб у когось із них був такий.

— А ти придивлявся? — спитав Джейк.

— Ні, не дуже. Але…

— І не забувай, що бачили ми його в сімдесят сьомому. А життя панотцеві вони врятували у вісімдесят першому. Може, за ті чотири роки хтось подарував персня містерові Тауеру. Або він сам його купив.

— Це все твої здогади, — сказав Едді.

— Так, — погодився Джейк. — Але Тауер — власник книгарні, тож для нього природно мати перстень з таким написом. Ти сам так не думаєш?

— Думаю. Десь дев’яносто відсотків, що так. Але звідки вони могли знати, що Каллаген… — Едді затнувся, поміркував і рішуче похитав головою. — Ні, сьогодні я навіть думати про це не хочу. Бо так ми й до убивства Кеннеді дійдемо. А я втомився.

— Ми всі втомилися, — сказав Роланд, — та попереду в нас чимало роботи. Однак панотцева історія мене збаламутила. Я не знаю, чи вона дала нам ключі до відповідей на питання, а чи навпаки — порушила ще більше питань.

Ніхто йому не відповів.

— Ми ка-тет, — вів далі Роланд, — і зараз сидимо ан-тет. Радимося. Але вже пізно. Чи потрібно нам щось обговорити, перш ніж ми розійдемося? Якщо так, не мовчіть. — Не почувши відповіді, Роланд відсунув свого стільця. — Гаразд. Тоді всім добра…

— Зачекай.

То була Сюзанна. Вона так давно не озивалася, що вони майже забули про неї. Її голос звучав дуже тихо, що для неї було незвично. Він просто не міг належати жінці, яка сказала Ебенові Туку, що як він ще раз назве її чорнушкою, вона вирве йому язика й підітре ним його сраку.

— Здається, нам є про що поговорити.

Той самий тихий голос.

— Про щось інше.

Ще тихіший.

Вона обвела поглядом їх усіх по черзі, а коли її очі зупинилися на стрільці, він побачив у них сум, і докір, і втому. Але не гнів. «Якби вона була сердита, — подумав він згодом, — я б не почувався таким присоромленим».

— Здається, у мене маленька проблема, — сказала вона. — Не розумію, як таке можливо… як узагалі… але, хлопці, здається, я трохи вагітна.

Сказавши це, Сюзанна Дін/Одетта Голмс/Детта Волкер/Мія-нічия-дочка затулила обличчя долонями й гірко розридалася.

Частина третя

ВОВКИ

Розділ I

ТАЄМНИЦІ

ОДИН

За будиночком Розаліти Муньйос стояла вбиральня, пофарбована у небесно-блакитний колір. Зайшовши туди пізно вранці після тієї ночі, коли отець Каллаген завершив свою розповідь, Роланд побачив, що ліворуч зі стіни стирчить металеве кільце, під яким на вісім дюймів нижче був невеличкий сталевий диск. У цій скелетоподібній вазі стояла гілка «зухвалої Сюзен»[50] з двома пагінцями. У вбиральні не було інших запахів, крім лимонних, трохи терпких пахощів цієї рослини. На стіні над сидінням, у рамці під склом, висіло зображення Людини-Ісуса з молитовно складеними на грудях руками. Його рудаве волосся розсипалося по плечах, очі було звернуто до Батька Небесного. Роланд чув, що в деяких племенах пришелепуватих мутантів до Батька Ісуса було прийнято звертатися не інакше, як «Наш Небесний Татусь».

Людину-Ісуса було намальовано в профіль, і Роланд з цього дуже тішився. Якби Він дивився у вічі, стрілець навряд чи зміг би зробити свою ранкову справу, не заплющуючи очей, навіть попри те, що сечовий міхур був переповнений. «Дивне місце для портрета Сина Божого», — подумав він. Але потім збагнув, що нічого дивного в цьому не було. Зазвичай вбиральнею користувалася лише Розаліта, і Людина-Ісус не мав на що дивитися, крім її прямої спини.

Роланд порснув зо сміху, і його вода нарешті пролилася.

ДВА

Коли він прокинувся, Розаліти вже не було. Її половина ліжка була холодною, тож пішла вона давно. Зараз, стоячи в її високій небесно-синій вбиральні й защібаючи ґудзики на ширінці, Роланд підвів очі в небо, глянув на сонце і визначив, що до полудня залишилося небагато часу. Віднедавна визначати час без годинника, пісочного чи маятникового, стало важко, але, якщо бути обережним у підрахунках і допускати похибку в результатах, це було можливо. Корт би схопився за серце, якби почув, що один з його учнів — і не просто учень, а випускник, стрілець, — починає таку важливу справу, проспавши до опівдня. Адже саме нині все й мало початися.