Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

скотарством і вирощуванням інших культур теж усе йшло гаразд. Згодом я знову почав проповідувати. То було не свідоме рішення — Бог знає, я про це не молився. А почавши, зрозумів, що ці люди знали все про Людину-Ісуса. — Він розсміявся. — А також про Вищу Силу, Орізу й Буйволячу зірку… Роланде, ти знаєш про Буйволячу зірку?

— О так, — відповів стрілець, згадавши служителя Зірки, якого він колись був змушений убити.

— Але вони слухали, — вів далі Каллаген. — Багато хто з них слухав. І коли вони запропонували збудувати мені церкву, я сказав спасибі. От і вся історія Старого. Як бачите, ви в ній теж з’являлися… принаймні двоє з вас. Джейку, це було вже після твоєї смерті?

Джейк опустив голову. Відчувши його біль, Юк тривожно заскімлив. Але коли хлопчик відповів, його голос звучав рівно.

— Після першої смерті. До другої.

Каллагена так це вразило, що він перехрестився.

— Тобто це може статися більш ніж один раз? Убережи нас, Пречиста Діво!

Після нетривалої відсутності повернулася Розаліта. В руках вона тримала свічник, піднімаючи його високо. Ті, що їх вона перед тим розставила на столі, майже догоріли, й веранда занурилася в напівсутінки, моторошні й трохи зловісні.

— Ліжка готові, — сказала вона. — Нині хлопчик спатиме з панотцем. Едді й Сюзанно, ви там само, де й минулої ночі.

— А Роланд? — здивовано звів брови Каллаген.

— Я маю для нього затишну постіль, — незворушно відповіла вона. — Я вже йому показувала.

— Ясно. Тоді все вирішено, — сказав Каллаген, підводячись. — Навіть не пригадаю, коли я востаннє відчував таку втому.

— Ми побудемо тут ще кілька хвилин, як ти не від того, — сказав Роланд. — Лише ми вчотирьох.

— Як хочете, — відповів Каллаген.

Сюзанна взяла його руку в долоні й імпульсивно поцілувала.

— Дякую за розповідь, отче.

— Сей, мені полегшало на душі від того, що я нарешті все розповів.

— Скринька лежала в печері доти, доки не збудували церкву? — спитав Роланд. — Твою церкву?

— Еге ж. Наскільки довго — важко сказати. Може, вісім років, може, довше. Але настав час, коли вона почала кликати мене. І хоч як я ненавидів те Око й боявся його, щось мене до нього вабило.

Роланд кивнув.

— Усі кулі чаклунської веселки дуже підступні, але чорна Тринадцятка, кажуть, найгірша. Здається, тепер я розумію причину. Тому що насправді це око Багряного короля.

— Хай що воно таке, я відчував, як воно кличе мене назад до печери… і далі. Кличе мене в мандри, шепоче, що вони можуть бути нескінченними. Я знав, що можу відчиняти двері за допомогою скриньки. А двері відкривали шлях до будь-якого місця, у будь-який час! Все, що для цього було потрібно, — зосередитися. — Каллаген замислився і знову сів. Він нахилився вперед, обводячи їх усіх поглядом з-понад своїх міцно стиснених вузлуватих рук. — Послухайте мене, прошу. У нас був президент на прізвище Кеннеді. Його вбили за тринадцять років до того, як я приїхав до Салемз-Лота… вбили на Заході…

— Так, — кивнула Сюзанна. — «Джек» Кеннеді. Упокой, Боже, його душу. — Вона повернулася до Роланда. — Він був стрільцем.

— Правду кажеш? — звів брови Роланд.

— Еге ж.

— Хай там як, — сказав Каллаген, — ніхто не знав достеменно, чи чоловік, що його вбив, діяв сам, чи він був пішаком у великій змові. І часом я прокидався серед ночі та думав: «Ти можеш побачити це на власні очі. Варто лише стати перед дверима зі скринькою в руках і подумати: „Даллас, двадцять друге листопада тисяча дев’ятсот шістдесят третього року“». Бо якщо ти це зробиш, двері відчиняться і ти зайдеш, як той чоловік у романі Веллса про машину часу. І хтозна, може, тобі вдасться змінити події того дня. То був переломний момент у житті Америки. Якби його відвернути, це змінило б усе, що сталося потім. В’єтнам… расові заворушення… все.

— Господи, — шанобливо промовив Едді. Сам розмах цієї ідеї вже заслуговував на повагу. Вона перебувала десь на одному рівні з одноногим капітаном, який полював на білого кита. — Але, отче, ти ж міг змінити хід подій на гірше?

— «Джек» Кеннеді не був поганою людиною, — холодно відповіла за Каллагена Сюзанна. — «Джек» Кеннеді був хорошою людиною. Великою людиною.

— Можливо. Але знаєш що? Я думаю, у великих людей і помилки великі. Крім того, його наступник міг бути дуже поганим хлопцем. Яким-небудь Великим мисливцем за трунами, який не прийшов до влади саме завдяки Лі Гарві Освальду чи хай там хто це зробив.

— Але куля не дозволяє так думати! — вигукнув Каллаген. — Думаю, вона обманом підштовхує людей до страхітливо поганих учинків, нашіптуючи їм, що вони зроблять добро. Що вони не просто трохи підправлять ситуацію — вони змінять усе на краще раз і назавжди.

— Так. — Голос Роланда був сухим, як тріск галузок у багатті.

— Думаєш, такі мандрівки можливі? — запитав у нього Каллаген. — Чи то була лише переконлива брехня тієї штуки?

— Гадаю, можливі, — відповів Роланд. — А ще думаю, що з Кальї ми виберемося саме через ті двері.

— Якщо так, то я хочу піти з вами! — навдивовижу пристрасно вигукнув Каллаген.

— Можливо, так і станеться, — сказав Роланд. — Але повернімося до кулі. Врешті-решт ти поклав скриньку разом з кулею в церкві. Щоб утихомирити її.

— Так. І це подіяло. Вона переважно спить.

— І разом з тим вона двічі відправляла тебе в тодеш.

Каллаген кивнув. Іскорка пристрасності спалахнула в його очах, як соснова гілка в каміні, й так само швидко згасла. Зараз він виглядав змученим. І дуже старим.

— Першого разу я потрапив до Мексики. Пам’ятаєте, з чого я починав свою розповідь? З письменника й хлопчика, який вірив.

Вони кивнули.

— Якось уночі, коли я спав, куля потяглася до мене й відправила до Лос-Сапатос, що в Мексиці. На похорон. Похорон письменника.

— Бена Мірса, — сказав Едді. — Того, що написав «Танець у повітрі».

— Так.

— А люди вас бачили? — спитав Джейк. — Бо ми для них були невидимками.

Каллаген похитав головою.

— Ні. Але відчували. Коли я підходив до них ближче, вони відходили. Неначе я став холодним протягом. Однак зараз не про це. Там був той хлопчик, Марк Петрі. Звісно, він уже виріс, змужнів, перетворився на юнака. З його вигляду і з того, як він говорив про Бена («Були часи, коли я б назвав п’ятдесятидев’ятирічного чоловіка старим», — так він почав свою надгробну промову), я здогадався, що то була середина дев’яностих років. Але я пробув там недовго… хоча цього часу вистачило, щоб збагнути, що моєму юному другові з тих давніх часів велося добре. Зрештою, можливо, в Салемз-Лоті я вчинив правильно. — Якусь мить