Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

П’ять

У Роланда склалося враження, що в двері будівлі вливається величезний потік фолькен, але то був лише оптичний обман людини, що останні роки своїх шукань провела переважно в пустельних місцинах. Якби він прийшов не за чверть одинадцята, а за чверть дев’ята, коли люди ще тільки йшли на роботу, то бурхливий потік тіл приголомшив би його. Та тепер більшість людей, що тут працювали, сиділи по своїх кабінетах і кабінках, продукуючи документи й байти інформації.

Вікна у вестибюлі були з прозорого скла і щонайменше два (а то й три) поверхи заввишки. Завдяки цьому вестибюль заливало світло, і коли Роланд зайшов усередину, скорбота, яка не відпускала його, відколи він уклякнув біля Едді на вулиці Плезантвіля, щезла. Тут голоси звучали гучніше, зливаючись у грандіозному хорі. А ще Роланд помітив, що не лише він їх чує. Надворі люди кудись поспішали, з опущеними головами й відсторонено-зосередженими обличчями, неначе зумисне не помічаючи тендітної і нетривкої краси подарованого їм дня, але тут вони не могли не відчувати принаймні якусь частку того, що Роланд так тонко сприймав і що пив жадібно, як воду в пустелі.

Немовби уві сні, він легко ступав підлогою з рожевого мармуру, слухаючи відлуння власних кроків і ледь чутне перестукування Оріз у сумці. «Люди, які тут працюють, — подумав він, — мріють тут жити. Може, вони й самі про це не підозрюють, але так є. Люди, які тут працюють, шукають причин затриматися допізна. І житимуть вони довгим і плідним життям».

Посередині лункої зали з високою стелею коштовна мармурова підлога поступалась місцем скромному клаптю чорної землі. Довкола нього були натягнуті мотузки з оксамиту барви червоного вина, та Роланд знав, що потреби в цій огорожі немає. Ніхто не наважиться порушити кордон цього маленького садочка, навіть який-небудь самогубця з кан-тої, що відчайдушно прагнутиме зажити слави. То була священна земля. Там росло три карликові пальми, а ще рослини, яких він не бачив, відколи покинув Ґілеад: спатифілум — так, здається, їх називали, проте в цьому світі могли називати й інакше. Не бракувало також інших рослин, але тільки одна мала значення.

Посередині квадрата, сама-одна, росла троянда.

Її не пересаджували — це Роланд зрозумів одразу. Ні, вона росла на тому самому місці, де вони бачили її 1977 року, коли на тому місці, де він зараз стояв, ще було пустище, засипане сміттям і розбитою цеглою, а над усім цим височів рекламний щит, який обіцяв невдовзі появу люксових кондомініумів «Затока Черепахи» від партнерів будівельної компанії «Мілз» і «Сомбра-Нерухомість». Але натомість звели цю будівлю, стоповерхову, довкола троянди.

Саме в цьому й полягало її призначення — весь бізнес, який тут вели, був другорядним.

«Друга Хаммаршольд-Плаза» була святинею.

Шість

Хтось постукав його по плечі, і Роланд так рвучко розвернувся, що на нього стали тривожно озиратися люди. Та він і сам стривожився. Вже багато років — напевно, аж із часів його юності — ніхто не підкрадався до нього так тихо й непомітно, щоб постукати по плечі. А на цій мармуровій підлозі він напевне мав би…

Молода (і казково вродлива) жінка, яка до нього підійшла, сама здивувалась бурхливості його реакції. Та коли він спробував блискавично вхопити її за плечі, його руки лише піймали повітря, зімкнулися й тихо сплеснули долоні, й від стелі покотилося відлуння, стелі високої, як у Колисці Лада. Зеленими очима жінка сторожко роздивлялася стрільця, і він міг би заприсягтися, що в них не було жодної загрози, та все ж — спершу бути заскоченим, потім схибити…

Він кинув погляд на ноги жінки й отримав принаймні частку відповіді. На жінці були черевики, яких він ще ніколи не бачив: на товстих, наче з піни, підошвах, з якимось полотняним верхом. У таких черевиках по твердій поверхні можна пересуватись нечутно, як у мокасинах. Що ж до самої жінки…

Він дивився на неї, і поволі ним опанувала дивна впевненість: по-перше, він «бачив човна, в якому вона припливла», як іноді говорили в Кальї Брин Стерджис про чиюсь родову схожість, а по-друге, в цьому світі, в цьому особливому Наріжному світі виникала спільнота стрільців, і щойно до нього звернулася одна з них.

І чи могло бути краще місце для такої зустрічі, ніж поблизу троянди?

— У твоєму обличчі я бачу твого батька, але ніяк не збагну, як його звали, — тихо промовив Роланд. — Скажи мені, хто він такий, як ти не від того.

Жінка всміхнулася, і Роланд майже пригадав ім’я, що його намагався видобути з пам’яті, проте останньої миті, як це часто трапляється, воно вислизнуло. Пам’ять буває сором’язливою.

— Ви з ним не знайомі. Хоча я розумію, чому вам здається, ніби ви його знаєте. Пізніше я вам скажу, якщо схочете, але зараз, містере Дескейн, я маю провести вас нагору. Одна людина хоче… — на мить вона завагалась, наче думала, що той, хто давав їй розпорядження, змусив її переказати слово, за яке її піднімуть на глум. Потім у кутиках її рота з’явились ямочки, а зелені очі чарівливо примружились, немовби вона вирішила: «Ай, якщо це розіграш, нехай посміються з мене». — …людина хоче з вами побесідувати.

— Добре, — відповів стрілець.

Вона злегка торкнулась його плеча, щоб затримати його ще на мить.

— Мене просили, щоб я дала вам прочитати табличку в Саду Променя, — сказала вона. — Якщо вас це не обтяжить.

Роланд відповів спокійно, але разом з тим у голосі забриніли нотки вибачення.

— Не обтяжить. Але читати вашу писану мову мені не вдавалося ніколи, хоча розмовляю нею на цьому боці досить-таки пристойно.

— Я думаю, ви зможете прочитати. Спробуйте. — І вона знову торкнулась його плеча, делікатно розвертаючи в бік квадрата землі… землі, яку не возила в тачках бригада талановитих садівників, Роланд це знав. То була справжня земля пустища, хіба що оброблена, а в усьому іншому незмінна.

Спершу його зусилля прочитати напис на маленькій мідній табличці в садку не увінчалися успіхом, як це було з більшістю написів у вітринах і словами на обкладинках «жургнавів». Та щойно він хотів сказати про це, попросити жінку з невловно знайомим обличчям прочитати йому, як літери змінились, стали буквами Високої мови Ґілеаду. А відтак Роланд легко прочитав написане. Коли він закінчив, табличка знову перемінилась.

— Гарний фокус, — сказав він. — Табличка відгукнулась на мої думки?

Жінка всміхнулася (на губах у неї було щось карамельно-рожеве) і кивнула.

— Так. Якби