Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Роланд не знав, наскільки довгим може бути довгий квартал і наскільки коротким — короткий, але тепер, коли глибинний біль у правому стегні зник, йому навіть кортіло про це довідатись. Той біль перекочував до Стівена Кінга, разом з болем у розтрощеному ребрі й правому боці розбитої голови. Роланд, звісно, розумів, що йому тепер не позаздриш, але принаймні біль повернувся до того, хто на нього заслуговував.

— Ходімо, — вирішив стрілець.

Три

За чверть години він уже стояв навпроти великої темної конструкції, що стриміла до літнього неба, і намагався втримати щелепу, щоб вона не відвисла йому аж до грудей. То була не Темна вежа, принаймні не його Темна вежа (хоча він би не здивувався, дізнавшись, що в тій хмаровежі працювали люди — і дехто з них навіть читав епопею про пригоди Роланда, — які саме так і називали будівлю «Другої Хаммаршольд-Плази»), але він не сумнівався, що вона була представницею Темної вежі в цьому Наріжному світі, так само, як троянда представляла поле троянд, поле, яке він так часто бачив уві сні.

Зі свого місця, навіть крізь гамір вуличного транспорту, він чув співочі голоси. Щоб привернути його увагу, Айрін довелося тричі гукнути його на ім’я і зрештою посмикати за рукав. Він повернувся (не вельми охоче) і побачив, що вона дивиться не на вежу (Айрін виросла в районі, звідки до Мангеттену було годину їхати, і високі будівлі не були для неї дивиною), а на скверик, розбитий на їхньому боці вулиці. На обличчі в неї читався захват.

— Правда ж, гарно там? Я сотні разів бувала на цьому розі, а не помічала. Бачиш фонтан? А скульптуру черепахи?

Тепер Роланд бачив. Хоч Сюзанна не переповідала їм цієї частини своєї історії, він зрозумів, що вона тут була, разом з Мією, нічиєю дочкою, і сиділа на лаві, найближчій до зволоженого панциря черепахи. Картинка, як вона там сидить, постала в його уяві, наче жива.

— Я б хотіла туди зайти, — нерішуче промовила вона. — Можна? У нас є час?

— Так. — І він пішов слідом за нею у маленьку залізну хвіртку.

Чотири

У скверику було спокійно, але не зовсім тихо.

— Ти чуєш цей спів? — мало не пошепки спитала місіс Тасенбаум. — Наче десь хор співає?

— Можеш поставити на це свій останній долар, — відказав Роланд і одразу ж про це пошкодував. Цей вираз він чув від Едді, й повторювати його було боляче. Стрілець підійшов до черепахи й опустився перед нею на коліно, щоб краще роздивитись. У дзьобі бракувало крихітного шматочка, наче звідти випав зуб. На панцирі були рожеві літери й подряпина у вигляді знака питання.

— Що тут написано? — запитала Айрін. — Щось про черепаху, але більше я нічого не можу розібрати.

— «ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви». — Навіть не читаючи, процитував він.

— І що це означає?

Роланд підвівся.

— Забагато, щоб зараз у це заглиблюватись. Хочеш почекати мене тут, поки я сходжу туди? — Він махнув рукою в бік вежі, яка вилискувала на сонці чорними шибками.

— Так. Хочу. Я посиджу на лавці, погріюся на сонечку й почекаю на тебе. Це місце… повертає сили. Я кажу дурниці?

— Ні, — похитав головою він. — Айрін, якщо до тебе заговорить хтось підозрілий… навряд чи це можливо, бо в цьому сквері безпечно, але все може бути… зосередься, наскільки стане сил, і подумки поклич мене.

У неї округлилися очі.

— Ти екстрасенс?

Хто такий екстрасенс, Роланд не знав, але зрозумів, про що їй ідеться, і кивнув.

— І ти почуєш? Почуєш мій заклик?

Пообіцяти він не міг. Усередині будівлі могли стояти прилади, що гамували сигнал думок, як захисні капелюхи у кан-тої. Тоді почути її він не зможе.

— Імовірно. Та повторюю: навряд чи тебе хтось потурбує. Це місце захищене.

Айрін подивилась на черепаху. На її панцирі виблискували бризки з фонтана.

— Мені теж так здається. — На її губах з’явився натяк на усмішку, але одразу ж і згас. — Я сподіваюсь, ти повернешся? Не кинеш мене, навіть не… — Вона пересмикнула плечем. — …Навіть не попрощавшись?

— Нізащо. Мої справи в тамтій вежі заберуть небагато часу. — Насправді це й справами назвати не можна було… якщо тільки в теперішнього керівника корпорації «Тет» не було справ, які потребували обговорення з Роландом. — Нам потрібно буде піти ще в одне місце, і саме там ми з Юком і попрощаємося з тобою.

— Гаразд, — сказала вона і сіла на лавку, а біля її ніг примостився Юк. Край лави був мокрий, а на Айрін були нові штани (куплені під час того самого швидкого набігу на крамницю, коли Роланд розжився новою сорочкою і джинсами), та це її не бентежило. День був теплий, сонячний, штани швидко висохнуть, а їй хотілося сісти поближче до черепахи. Придивитися до її крихітних очей, що немов застигли у позачассі, слухати приємний хор голосів. Айрін зрозуміла, що це дуже заспокоює. Слово «заспокоює» не дуже в’язалося в її уяві з Нью-Йорком, але скверик з його тишею й умиротвореністю теж був якийсь нетутешній. Вона подумала, що незле було б привести сюди Девіда. Тут, на цій лавці, він міг би послухати про її пригоди за останні три дні й не подумати, що вона збожеволіла. Чи що її божевілля переходить будь-які допустимі межі.

Роланд легкою ходою рушив уперед. Він ішов, як людина, що могла б крокувати днями й тижнями, не вповільняючи темпу. «Не хотіла б я, щоб він ішов моїми слідами», — подумала вона і легенько здригнулась від самої думки. Роланд підійшов до залізної хвіртки, за якою був тротуар, і озирнувся на Айрін. Співучим голосом продекламував:

ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви,

На собі вона тримає світ людви.

Думи її приязнії линуть неквапливо,

І до всіх нас ставиться дуже шанобливо.

Чує всі присяги на своїй спині,

Знає голу правду, та не скаже «ні».

Бо вона не в змозі щось перемінить,

Та не забуває нас на жодну мить.

Любить світ безмежний, сушу і моря,

І такеє ось малеє дитинча, як я.

І пішов, швидко і граційно, не озираючись. Айрін сиділа на лавці й спостерігала, як він разом з іншими пішоходами чекав на перехресті, доки не загориться зелене світло, потім переходив дорогу, а шкіряна сумка, перекинута через плече, злегка підскакувала. На очах у неї він піднявся сходами «Другої Хаммаршольд-Плази» і зник усередині. Айрін відкинулась на спинку лави, заплющила очі й з головою поринула в спів. А за