Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

Там було далі. Багато. Почерк у неї був дитинячий, але запас слів неабиякий, і в цьому творі вона зробила роботу, набагато кращу за будь-що з того, що писала для «Неонового цирку».

— Не знаю, чи це подіє, — сказав я, намагаючись віддати аркуш назад. — Гадаю, я мушу написати все сам.

Кейті промовила:

— Спробувати не завадить, хіба не так?

Я вирішив, що так. Дивлячись на Пенні прямо, я сказав:

— Я ніколи навіть не бачив твого дядька, а ти хочеш, щоб я його вбив.

— Так, — відповіла вона, зустрівшись тепер із моїми очима відкритим і щирим поглядом. — Саме цього я хочу.

— Ти така впевнена.

Вона кивнула.

Я сів до невеличкого домашнього письмового столу Кейті, розклав поряд зі своїм айпадом рукописну смертельну філіппіку Пенні, створив новий документ і почав набирати написане нею.

Я відразу ж зрозумів, що воно мусить подіяти. Відчуття могутності було потужнішим, ніж будь-коли. Відчуття націлювання. Уже після другого речення я покинув зазирати до того аркуша і просто барабанив по екранній клавіатурі, тримаючись головних пунктів, і закінчив таким застереженням: «Осіб, які прийдуть на похорон, — зважаючи на огидні схильності містера Ленгфорда, ніхто не зможе назвати їх жалісливцями, — попереджено, щоб не приносили квітів, але плювання на труну заохочується».

Дві жінки вдивлялися в мене величезними очима.

— Воно подіє? — запитала Пенні, та тут же сама собі відповіла: — Подіє. Я це відчула.

— Гадаю, воно могло вже подіяти. — Я обернув свою увагу на Кейті. — Попроси мене зробити таке знову, Кейтс, і в мене виникне спокуса написати твій некролог.

Кейті спробувала посміхнутись, але я помітив, що вона налякана. Я не мав сказаного на меті (принаймні, я не думаю, що мав), тому взяв її за руку. Вона здригнулася, почала вириватися, та потім дозволила мені її тримати. Шкіра в неї була холодна і волога.

— Я жартую. Дурний жарт, але сприйми це серйозно. Цьому треба покласти край.

— Так, — кивнула вона і гучно глитнула слину. Такий звук «ковть», наче з якогось мультика. — Безумовно.

— І ніяких балачок. Жодній душі. Ніколи.

Вони знову виказали свою згоду. Я було почав підводитися, та тут Пенні стрибнула на мене, прибивши мене назад до стільця і ледве не поваливши нас обох із нею на підлогу. Її обійми були не пристрасними; радше схожими на хватку потопельниці, повислої важезним тягарем на своєму ймовірному рятівникові. Вона була слизькою від поту.

— Дякую тобі, — прошепотіла вона хрипко. — Дякую тобі, Майку.

Я пішов, не відповівши їй «будь ласка». Не міг дочекатися, коли заберуся звідти. Я не знаю, чи вони з’їли ту їжу, яку я приніс, але чомусь сумніваюся, що так. «Приємні радощі», на мою рожеву аж червону сраку.

Тієї ночі я не спав, і не думки про Еймоса Ленгфорда не дозволяли мені заснути. Для неспокою я мав інші причини.

Одною з них була одвічна проблема залежності. Я полишив квартиру Кейті, рішуче налаштований ніколи більше не використовувати цю жахливу силу, але таку ж обіцянку я давав собі й раніше, і то без упевненості, що зможу її дотриматися, бо щоразу, коли я писав «живий некролог», прагнення зробити це знову тільки дужчало. Це було схоже на героїн. Спробуй раз або два, і, можливо, ще кинеш. Хоча невдовзі тобі доведеться в нього закохатися. Ймовірно, я поки ще не сягнув такого рівня, але вже опинився на краю ями і розумів це. Те, що я сказав Кейті, було абсолютно граничною правдою — цьому необхідно покласти край, поки я ще на це здатен. Якщо припустити, що ще не занадто пізно.

Друга була не такою похмурою, але достатньо негарною.

Коли я їхав у метро назад до Брукліну, мені сплив у голові вельми доречний вислів Бена Франкліна: «Двоє можуть зберігати таємницю, якщо один із них мертвий» [330]. Троє, уже цілих троє людей про все знали, і, оскільки я не мав наміру вбивати Кейті чи Пенні некрологами, це означало, що в їхніх руках дуже бридка таємниця.

Якийсь час вони її зберігатимуть, я не сумнівався. Особливо в цьому буде зацікавлена Пенні, коли вранці отримає телефонний дзвінок із повідомленням, що її дорогий, старенький дядечко Еймос сконав. Але час послабить це табу. Був також і ще один фактор. Обидві вони не просто журналістки, а журналістки, які працюють у «Неоновому цирку», що означає — розбовкування секретів — їхня професія. Можливо, розбовкування секретів не викликає такого узалежнення, як убивство людей некрологами, проте, наскільки я знаю, воно має власну притягальність. Рано чи пізно трапиться якийсь бар і забагато випитого, і тоді…

«Хочеш почути дещо насправді божевільне? Тільки мусиш пообіцяти, що не розкажеш нікому».

Я уявив собі, як сиджу в редакції під плакатом до Дня Подяки, увесь занурений у свою свіжу саркастичну рецензію. Аж тут підвалює Френк Джиссап, сідає і питається, чи не спадало мені коли-небудь на думку написати некролог Башара аль-Асада, того сирійського диктатора з крихітною голівкою, або — агов, це навіть краще! — отого корейського курдупеля Кім Чен Ина. Наскільки я його знаю, Джиссап може забажати від мене й ліквідації нового головного тренера «Ніксів»[331].

Я намагався запевнити себе, що останнє — це просто смішно, але не зміг переконати. Спортивник із ірокезом був шаленим фанатом «Ніксів».

Існувала навіть іще жахливіша можливість (до цього я дійшов близько третьої години ночі). Припустімо, слівце про мій талант прокладе собі шлях до якогось непорядного урядового вуха? Це здавалося малоймовірним, та хіба я не читав десь, що уряд колись, у п’ятдесятих, уже провадив експерименти з ЛСД і маніпуляцією свідомості над людьми, які нічого не підозрювали? Ті, хто здатні на таке, здатні на будь-що. Що як у редакції «Цирку» або просто тут, у домі моїх батьків у Брукліні, з’являться якісь парубки з Агенції національної безпеки і все закінчиться тим, що я опинюся спершу на реактивному літаку, а потім на якійсь урядовій базі, де мене поселять у приватних апартаментах (люксусових, але з вартовими при дверях) і видадуть список бойових ватажків Аль-Каїди й «Ісламської держави», а заразом і теки з даними, які дозволять мені писати надзвичайно деталізовані некрологи? Я міг би зробити зайвими обладнані ракетами безпілотники.

Маячня? Аякже! Але о четвертій ранку будь-що може здатись можливим. Близько п’ятої, якраз коли перше світло дня прокрадалося