Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Краще пройдімося до парку, — запропонував він.

— Що ж, ходімо.

Браунінг мій був у кишені, то якихось дурниць від капітана я не боявся. Хоча тримав його завжди перед собою, спиною не повертався.

Ми пройшли до парку, прогулялися невеличкою алеєю, потім зупинилися біля лавки, з якої нас майже не було видно, натомість ми могли бачити, чи є хто навколо.

— Добре виглядаєте, Іване Карповичу, — сказав Корякін.

— Дуже вдячний, що ви приїхали аж із самого Петрограда, щоб це сказати, — пожартував я, але капітан і уваги не звернув.

— У мене є до вас прохання.

— Прохання? — перепитав я.

— Ну, не прохання, а побажання. Не моє особисте, а побажання військової контррозвідки. Ми просимо вас надати нам певну послугу.

— Та ви ж вважаєте, що я або шпигун, або можу ним стати! Які від такої людини послуги? — здивувався я.

— В даному випадку це неважливо.

— Що за випадок такий?

— Іване Карповичу, ми хочемо, щоб ви допомогли одній дуже шановній людині.

— Допоміг?

— Так.

— Я ж поранений, лікарі кажуть...

— У разі відмови вас буде відправлено на фронт. У яку-небудь м’ясорубку. — Він строго дивився на мене.

— Але... — почав було я, та Корякін мене перервав.

— Іване Карповичу, йдеться про роботу вам добре знайому, а нам дуже важливу. Якщо ви її виконаєте, ми не будемо проти, якщо ви залишитеся лікуватися тут до кінця року.

— Чесно кажучи, я вам не дуже довіряю, — сказав йому.

— Вибору у вас немає. Або ви зараз погоджуєтеся, або вже завтра вирушаєте на фронт. У Карпати чи в Східну Пруссію, на ваш вибір. — Він посміхнувся. — Іване Карповичу, я не хочу вас ні до чого примушувати, просто мені доручено довести, що виконання нашого побажання може слугувати доказом вашої лояльності правлячому дому. В іншому випадку буде застосовано жорсткі заходи.

— Ну, на фронт так на фронт, — кивнув я. Капітан вирячився на мене, наче я тільки-но зробив щось небувале.

— Що? — Він явно не чекав.

— Дякую, що дали час зібратися. Вранці буду готовий виїхати.

Я підвівся і пішов до санаторію. Не дуже-то хотів їхати з весняного Криму, але зі свого досвіду знав, що ні в якому разі не можна погоджуватися на те, до чого тебе примушують. Бо тебе перестануть поважати, і далі буде тільки гірше.

— Іване Карповичу, Іване Карповичу! — Капітан побіг за мною. — Зачекайте!

В нього було розгублене обличчя. У дурнів ніколи немає запасного плану, вони завжди впевнені, що переможуть.

— Ну навіщо ви так, Іване Карповичу? Ви думаєте, що ми залишимо це? Та ми знищимо вас! Чуєте! Або погоджуйтеся, або... Стійте! Куди ви! Стійте! Я наказую!

Я не слухав його, ішов до санаторію, на нас звернули увагу кілька перехожих, і капітан змушений був відстати, кинувши мені в спину кілька лайок. Я повернувся до санаторію, швиденько зібрав речі і був готовий, що мене заберуть уже до вечора. Але по мене не приїхали, натомість приїхали до мене. У двір санаторію заїхало авто. Я почув гуркіт двигуна і визирнув у вікно. Велике чорне авто неквапливо пропливло алеєю і зупинилося біля центрального входу. З авта вийшли двоє чоловіків у чорних горянських костюмах і в папахах. Вони уважно роздивилися все навколо. Тримали руки так, що могли швидко вихопити зброю. Далі з авто вискочив водій, відчинив двері. З них вийшов чоловік середнього зросту в сірому костюмі. Він упевненою ходою пішов до входу. Двоє горян супроводжували його. Мені одразу стало зрозуміло, до кого гості. За хвилину в двері моєї окремої палати постукали. Я відчинив. Переді мною стояв той чоловік, за ним іще двоє. Уважно дивилися на мене. Цікаво, чи помітили браунінг у внутрішній кишені мого піджака?

— Іване Карповичу? — спитав чоловік.

— Я.

— У вас не знайдеться для мене кілька хвилин?

— Прошу, заходьте. — Я запросив його до палати.

Він зайшов і поглядом наказав супутникам залишитися в коридорі. Вони зачинили двері, я запросив присісти. Чоловік сів, дістав цигарку з дорогого портсигара. Запропонував мені. Я відмовився, він закурив. З цікавістю роздивлявся мене, я його.

— Спочатку познайомимося. Мене звати Піменов Степан Кузьмич. Чули про мене? — спитав гість.

— Ні.

— Я купець першої гільдії. Працюю по всій імперії. — Він не хвалився, просто сповіщав. — У мене є прохання до вас, Іване Карповичу.

— Слухаю.

— Знаю, що сьогодні з вами балакали, однак ці хлопці з контррозвідки не вміють вести переговори. — Він презирливо скривився.

— Це м’яко сказано.

— Так. Вони попросили вас за мене і отримали відмову. Я поговорив із цим Корякіним і ледь не вбив його за тупість. Це ж треба вигадати таке! Спробувати погрожувати найкращому сищику імперії, примушувати його до чогось! Ідіот!

Піменов зробив паузу. Я теж, чекав. Невже він збирався купити мене цими тупими лестощами?

— Іване Карповичу, я хочу запропонувати вам попрацювати.

— Я лікуюся...

— Послухайте, що я пропоную, а потім уже вам вирішувати. Так ось, тиждень тому на мене скоїли замах. У мене є вороги, деякі з них достатньо впливові, багато кому моя смерть відкриє шлях до вигідних замовлень. У мене стріляли. Одного мого охоронця було вбито, ще одного важко поранено. Я ж дивом залишився живий. І хочу залишатися живим надалі, тому й звернувся до вас.

— Ви хочете, щоб я знайшов нападників? — спитав я.

— Ні, те, що було, залишилося в минулому. Мене ж цікавить майбутнє. Я хочу, щоб ви стали моїм особистим охоронцем.

— У вас є охорона, — кивнув я в бік коридору.

— Є і була. Надійні хлопці, але цього замало, бо мої вороги можуть бути дуже підступними, — відповів купець.

— Я на військовій службі...

— Іване Карповичу, про це не хвилюйтеся. Так само, як і не хвилюйтеся за гроші. Я впевнений, що цей дурень Корякін хотів змусити вас працювати задарма. Та я ціную ваші здібності й уміння і готовий платити. Сто рублів на день, плюс усі поточні витрати за мій рахунок.

— То ви хочете, щоб я охороняв вас?

— Так. Я хочу, щоб ви постійно були поруч і завадили моїм ворогам, якщо вони спробують вдарити по мені. Це нелегка робота, я постійно