Читати книгу - "Трилогія смерті"

Крамлі скосував погляд на іншу колонку.

— Схоже, там була ого яка буйна гульвінка-геловінка!

— І Слоун з Арбутнотом були там?

— Док Філіпс, як тут пишуть, запропонував розвезти їх по домівках, а ті, добряче випивши, відмовилися. Тож док поїхав своєю машиною попереду, а їхні дві — за ним. Він їм ніби дорогу розчищав — і проїхав на жовте світло. Арбутнот і Слоун, не зупиняючись, за ним — уже на червоне. Невідомо, чия машина мало не врізалася в них. Єдина машина на всю вулицю о третій ранку! Автівки Арбутнота й Слоуна різко звернули вбік, водії втратили контроль, й — удар у телефонний стовп. Док Філіпс кинувся до них зі своєю медичною скринькою. Але нічого не міг удіяти. Усі загинули. Тіла завезли до моргу, що за сто ярдів звідтіля.

— Господи! — мовив я. — Як воно в дідька все доладно склалося!

— Атож, — замислено протягнув Крамлі. — Яка пекельна, з біса, нагода для дока-мудока блиснути всією своєю майстерністю напихати людей пігулкомікстурками! Дуже доладний збіг обставин, що він хутко до них прибіг. Саме він, хто одноосібно репрезентує і студійну медицину, і студійну поліцію! Бо ж саме він доправив тіла загиблих до моргу. І чи не він готував тіла до поховання, уже як розпорядник похорону? Точно, еге ж? Мав на цвинтарі й інвентар відповідний. А на початку двадцятих навіть допомагав копати перші могили. Обробляв усіх їх на кожному етапі: приходу, відходу й проміжного перебування в студії.

«От уже й сироти проступають!» — подумав я, розминаючи собі передпліччя.

— І свідоцтва про смерть теж док Філіпс виписував?

— А я думав: спитаєш ти про це чи не спитаєш? — кивнув Крамлі.

Тут Констанс, що весь час просиділа збоку заклякла, витріщаючись на вирізки давніх газетних новин, нарешті заговорила, ледь ворушачи губами:

— А де те моє ліжечко?

Я завів її до сусідньої кімнати і посадив на ліжко. Вона взяла мої долоні, от ніби то була розгорнута Біблія, і глибоко вдихнула.

— Хлопчику, чи казав тобі хто, що твоє тіло пахне кукурудзяними пластівцями, а віддих — медом?

— То був Герберт Джордж Веллс. Зводив жінок з ума.

— Запізно мені для безуму. Боже, яка щаслива твоя дружина, що лягає щовечора спати з таким здоровим харчем.

Лягла, зітхнула. Я сів поруч на підлозі, чекаючи, коли вона склепить очі.

— І як воно так виходить, — промурмотіла вона, — що ти аніскілечки не постарів за три роки, а я? На тисячу! — і тихо засміялась. Велика сльоза викотилась із її правого ока й розчинилася в подушці.

— От г…но! — простогнала.

— То розкажи мені, — підохотив я. — Вилий, що там, на душі. Ну, то що?

— Я ж була там, — замурмотіла Констанс. — Двадцять років тому. На студії. У вечір того Геловіну.

Я затамував віддих. За спиною в мене виросла на порозі тінь: Крамлі тихо став, дослухаючись.

Констанс задивилася десь повз мене — на інший рік, на інший вечір.

— Такої буйної вечірки я зроду не бачила. Усі в машкарах, ніхто не відає, хто що п’є — хто, що, чому… А випивки — море, у кожному павільйоні звукозапису, і гавкотня на алеях, і коли б саме такого вечора збудували Тару й Атланту, вони б незагайно й згоріли. Добрих дві сотні статистів і статисточок одягнутих, а ще триста роздягнутих, і випивку біжка тягали туди-сюди отим тунелем попід цвинтарем, немовби треба було ховатися від Сухого закону. Та хоч би все те сам жене з трьома гичками було й законно продане, хто б відмовився розважитися й повеселитись? Таємні ходи-переходи поміж склепами й провалами, на взір гучних фільмів, що розкладаються під склепіннями? І хто ж тоді знав, що всього лиш за тиждень після автотрощі той триклятий тунель замурують!

«Трагічна пригода року, — подумав я. — Арбутнот загинув, і студія розпадається, розбігається, мов табун слонів без ватажка».

— Але то не була дорожня пригода, — прошепотіла вона.

Якась особиста пітьма згусла під блідістю чола Констанс.

— Убивство, — мовила вона. — Самогубство.

Пульс так і підскочив у моїй руці. А вона все тримала її, міцно.

— Атож, — кивнула Констанс головою, — самогубство і вбивство. Ми так і не довідалися, що саме там скоїлось, як і чому. Ви ж бачили газети. Дві машини на перехресті Ґауера й Санта-Моніки, пізня година — і жодних свідків. Усі ті гості в машкарах порозбігалися хто куди. Студійні алеї пустували, мов венеційські канали на світанку, коли всі гондоли порожні на припоні, а причали всіяні обірваними сережками та загубленими трусиками. І я звідти втекла. А згодом пішли чутки, начебто Слоун спіймав Арбутнота зі Слоунихою чи на задвірках, чи по той бік муру. Або, можливо, Арбутнот запопав Слоуна з його власного дружиною. Боже мій! Якщо ти закоханий у дружину іншого чоловіка, і вона кохається із власним мужем на божевільній вечірці, то хіба й сам не збожеволієш від цього?! Отож одна машина торохнула другу на найвищій швидкості. Арбутнот погнався за Слоунами зі швидкістю вісімдесят миль за годину. Вдарив їх у задок біля Ґауера, вгатив їх у стовп. Та вість розігнала вечірку! Док Філіпс, Менні й Ґрок кинулися туди. Занесли жертв до найближчої католицької церкви. Арбутнотової церкви. Куди він угачував грошву як відкуп від вогню пекельного, щоб пекло минуло його, як він висловлювався. Вони померли, і їх перенесли до моргу, через вулицю. Отоді я й пішла звідти, назавжди. Наступного дня в студії і док, і Ґрок мали такий вигляд, ніби допіру самі себе й похоронили. До полудня я зіграла останню сцену останнього свого фільму. І студію зачинили, на тиждень. Обчіпляли чорним крепом усі павільйони та напшикали у всі вулиці фальшивого туману — чи я помиляюсь? Усі заголовки водно стверджували, буцім ті троє їхали додому в стані щасливого сп’яніння. Ні! То помста гналася — убити любов. Ті два сердешні виплодки й та нещасна закохана сука були поховані, двома днями пізніше, за тим муром, звідки доти рікою лився самогон. Той попідцвинтарний тунель замурували й… хай йому абищо! — вона зітхнула. — Я гадала, що все й скінчилось. Але цього вечора, із відкриттям того тунелю, та Арбутнотовою подобою на тій стіні, та з тим жахливим чоловіком із сумними, божевільними очима в цьому вашому фільмі, все воно закрутилося знову. І до чого ж воно?

Годинник її сьогоднішньої бадьорості відцокав, голос завмирав — Констанс мала от-от заснути. Але її уста ще сіпалися. Примарні уламки слів вихоплювалися назовні.

— Бідний святий чоловік. Дур…

— Що за