Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

— Так. Красиво, — відповідає він. — За три дні я закінчу перебудовувати горище.

— Нарешті. Я вже думала, що це триватиме вічно.

Жінки. Адже він почав усього пару днів тому.

На півдні, на схилах гір, що виднілися у темряві, розпалювалася золотава заграва. Місто. Начебто на п’ятдесят тисяч мешканців, а його вулиці занурені у вогні тисяч ламп. Якось вони нарешті туди виберуться, аби побачити двоповерхові будинки з каменю й кам’яні плити на тротуарах. Тридцять миль. Два дні дороги.

Блиск. Світовий спис ударив з неба, а може, в небо вистрелив — неможливо було зрозуміти. Аж раптом усе місто освітилося металевим сяйвом. Тихий стогін поряд… пальці, що впиваються в його плече так, що напевне буде слід. І тиша, наче завмер увесь світ, подавившись жахом.

Вони підхоплюються й біжать додому.

Коли вони опиняються на середині схилу — світ трясе громом, що прокочується долиною, а з неба падає наступна колона сяйва.

Цього разу — в центр їхньої долини.

* * *

Удар! І гуркіт, який трусить небесами. Дві Потуги стрибають одна до одної, а армії, що стоять під їхніми ногами, тремтять, очікуючи своєї черги.

Ворог, імені якого він не зумів би виговорити, гордовиті істоти зі срібною шкірою та очима, що схожі на дзеркала, привів союзників. Їм це нічого не дасть. Їхній Володар розчавить наступних загарбників, як роздавив і тих перших.

Вузол, мов продовження тіла, мов друга шкіра, мов… вузол нервів, що йдуть до центру світу, іуди. Кількадесят кроків звідси його брат сидить на кінській спині й дивиться на табір ворога. Сила, що дрімає в ньому, наче сонце.

Йому не треба на Нього дивитися, він може Його чути завжди й всюди. Куди б він не пішов, чим би не зайнявся, він знає, де знаходиться і що робить Він.

Бо його брат з’являється рідко, все рідше. Цей ворог сильний, б’ється, використовуючи свою дивну Силу, прикликуючи демонів та еманації з самого дна Хаосу. Їхній Володар має понад міру користатися тілом смертного, щоби протистояти таким атакам. Звідси чорні синці, напухлі суглоби, волосся й зуби, що випадають. Ціна за те, щоб пропускати крізь власне тіло Силу бога — величезна. Часом навіть Оздоровлення тою самою Силою не досить, особливо під час такої битви, як оця.

Удар! Він відчуває тойудар, наче в нього вдарила блискавка. Сяйво та гуркіт падають на нього в одну мить, спазм усіх м’язів, ревіння, що вихоплюється з горлянки. Разом із ним кричать кільканадцять начинь, і раптом він знає — кожною кісткою, м’язом, нервом — що Володар потребує всіх своїх сил, аби втримати атаку. Здавалося, що в таборі навпроти них, за валом і гостроколом, є щось більше, ніж просто здібні чарівники. Мабуть, вони впіймали тут одну з менших Потуг, яка з усіх сил не дозволяла вигнати себе з цього світу.

Грім і тремтіння землі.

їхній Володар пробуджує свою справжню Силу.

«Аман’рег», — чує він у голові та мчить до коня. Його брат хилиться в сідлі. Ні, не тому, що його звалила атака, а тому, що Сила Володаря була надто потужною й тіло смертного саме цієї миті здається. Первородний кривавить з вух, очей та носа, кашляє та плюється зубами.

— Тепер ти, брате, — говорить він ще з сідла, — він обрав тебе. Ми схожі, тож він зуміє легше… швидше тебе Обійняти.

Він притримує брата, допомагає зійти з коня. Армією проходить тремтіння, але воно відразу стає стлумленим. «Усе нормально», — пливе поміж воїнами знання. — «Володар просто змінює начиння».

— Аби ти трохи поспішив… — кашляння звучить як хрип звіра, що конає, —…аби ти не зволікав кілька тих ударів серця, брате, то первородном був би ти.

— Знаю.

— Знаєш… я заздрив тобі… їй, дітям, хаті в долині. Плакав, коли вона загинула.

— Вона знайшла шлях, а тепер — знову з нами…

— Так… І тепер у країні мертвих… немає вже… спокійного місця…

Вони усміхаються вперше за кілька років так само, як шкірилися один до одного в дитинстві. Близнюки, схожі, наче дві краплі води. І хоча вони обрали для себе різні шляхи, в цю мить вони — одне.

— Прощавай, брате… Він… вже… йде…

Закривавлена голова хилиться набік. І раптом ВІН Є.

Відвертається, стрибає на коня й дивиться на табір ворога.

Чужа Потуга вичерпала сили в останньому нападі й виразно притихла.

Він махає рукою, а тридцять тисяч воїнів рушають в атаку…

* * *

Брате?

Присутність делікатна, майже непомітна, наче дотик бабиного літа на обличчі. Але звертає увагу, наче хльоскання по голій спині пліткою, вимоченою в оцті.

Бог з’являється за півудару серця, а кольори, звуки й запахи вибухають інтенсивністю.

Я можу прийти?

Здивування Безсмертного настільки велике, що навіть він це відчуває.

«Прийди», — чує він нарешті.

Перед ним відчиняється портал, освітлюючи краї намету багряним відблиском.

З порталу виходить жінка. Молода, красива. Гола.

Він одночасно дивиться на неї очима своїми та очима бога. Бачить дівчину і Присутність, яку вона несе. І обидві дивляться на нього. На них.

— Чого ти хочеш?

Фраза проговорюється вголос, і на мить йому здається, що це зробив він. Але ні, це неможливо.

— Поговорити. Поставити питання. Знайти відповідь.

У неї низький, милий голос. І тіло войовниці: худорляве, з красивими м’язами, позначене шрамами.

— Про що говорити?

Він добре знає, що такі питання непотрібні. Бог добре знає, про що має бути ця розмова. Але, схоже, він не бажає і! починати.

— Ти відчув це вчора? Лемент на півночі? Біль і страждання? Сетрен втягнув ва’геровее-семгу пастку та знищив їхню єдність. Вони відступають.

Вочевидь, він це відчув. Як і більшість Безсмертних. Його найближче начиння помчало в бік земель Володаря Сокири, аби переказати вітання й попросити про допомогу. Наразі відповіді не було.

Вона не мусила про це питати.

— Він відійшов.

— Хто?

— Бик. Повернувся до свого царства.

Відчуття поміж веселістю й презирством. Сетрен утік. Більшість войовників обдаровувала його повагою, але він, схоже, про це не дбав. Захистив свою землю, виставив геть загарбників і пішов, наче решта світу його не обходила.

— Це його справа.

— Його царство замкнене. Я намагалася до нього дістатися… Жодної відповіді.

— Що з того?

— Царство замкнене, — повторила вона.

Тиша й непорушність. Він відчуває, наче бог на мить покинув його тіло. Минають кількадесят ударів серця, поки Присутність не з’являється знову.

— Я перевіряв, — чує він власний голос. — Усі брами до його царства зникли… Що це значить?

— Ти підійшов так близько?

— Так, — відповідь