Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Знаходжу Фрезя потім, майже біля прибудови нашої, там, де мобільну кухню облаштували. У сукні принцеси поки дотопаєш куди треба, то не тільки від спадкової корони точно відмовишся, а й подумки себе до загону амазонок запишеш.
Бо — більше ніколи не куплю щось настільки пишне.
Коля з офіціантом курить-балакає. Не знала, що він теж нікотином балується... А, це не нікотин, і не магазинні сигарети. Я запримітила, що фінансист сьогодні тільки газовану воду пив, похвально. Щодо «паління»... щиро не знаю, похвально чи ні.
Офіціант тут же усунутися намагається, але ми його зупиняємо. Виявляється, він на архітектора вчиться, і зацікавився нашим будівництвом по сусідству. Я обіцяю йому, що обов'язково запитаю в нашого архітектурного бюро, чи не потрібні їм інтерни. Він даремно мнеться, я впевнена, вони обов'язково знадобляться, якщо ми з Васею удвох поцікавимося.
— Ти, Коля, усіх гостей підкорив, — усміхаюся, коли офіціант повертається до роботи.
— Куди мені змагатися з директором церковного хору.
Сміємося, бо Павлу довелося потім у коханні освідчуватися просто на сцені.
— Василь твій, — пальцем на мене вказує надумано серйозний Фрезь, — приховував від мене ретельно що за славне місце Васильків. А то я вічно Сінгапури, Амальфі, Коста Смеральда. А тут, виявляється, перлина цивілізації, просто під носом.
— Чарівність швидко закінчиться, повір мені. Ми просто з тобою розпещені. Я зовсім з іншої причини з Ванею і Васею тут жити буду.
— Я знаю, — трохи схиляє він світловолосу голову. — Таке везіння не упускають, ні за що.
— Ти маєш рацію, — практично шепочу я. — Це везіння насправді.
Він гасить недопалок об древко лопати й акуратно викидає його в пакет зі сміттям неподалік.
— І тобі пощастить, Коля. Обов'язково.
Фрезь сміється, похитуючи головою і ховаючи погляд.
— Що, якщо мені вже пощастило і я все до біса зіпсував, — несподівано грубо каже він.
— Ти не міг, — невіруюче посміхаюся я. — Ти б не зміг "усе" зіпсувати, Коля. Це... неможливо.
Дещо примхлива лінія рота його кривиться, ніби він презирливу усмішку сам усередину себе спрямовує.
— Сьогодні твоє свято, — його сині очі знову випромінюють пустощі, — і не посміємо його зіпсувати кустарною психотерапією якогось багатія-нитика.
— Боже, Фрезь, — сміюся я, коли він під руку мене веде назад, — ти — самий не нитик на світі!
Естафета тостів ще по колу передається. Я пропускаю заливні промови консультантів, бо Вася мене ледь не на коліна до себе саджає, у поцілункових поривах.
Коли мікрофон доходить до Анатолія Івановича, виявляється, йому пити зовсім не можна.
Мер, природно, в помаранчевій світловідбивній куртці, адже надворі ніч.
— Так, на чому я зупинився, — каже він і це його перший тост, — мене не дослухали минулого разу, так. Ви собі не уявляєте, що Василь Іванович і Аліса Дмитрівна зробили для нашого міста! Хтось тут правильно сказав: союз. Непорушний союз! І більше того... хочу сказати, такий союз... коли народиться дитина, вона, можливо, а взагалі навіть точно стане мером нашого міста!
Не буду злитися на літнього мужика напідпитку, ех. І вважаю, що не треба одразу до Вані кидатися, а то ще гірше зробимо: аж надто очевидно стане.
Але куди мені до Кулака в підлітковій психології....
Він мікрофон одразу знаходить, і, за плечі стискаючи вже трохи сонного Ваню, не зовсім гучність свою контролює:
— А в нас уже є майбутній мер! Взагалі це під питанням... питання. Тому що майбутній мер боксером збирається стати. — І пальцем на Анатолія Івановича дуже неввічливо показує. — І стане!
Ваню в щоку коротко цілую, нашвидкуруч, щоб встигнути до того, як Кулак назад на місце сяде.
Козенятко розгублено дивиться, як татусь йому гірським ланцюжком накладає в тарілку салати.
— Ти їж давай і забий. Мені теж... таке говорили свого часу, нічого.
— Та я й не збираюся мером працювати, — здивовано колу попиває, але я-то знаю, що там перемішано з віскі. Уже друга порція!
— І мером, і губернатором, і пером, — несе далі Васю, — ти знаєш, як мене "королем" звуть усі?
Ваня зацікавлено киває.
— Так от, це не так усе почалося. Це погоняло в мене в насмішку було. Давно ще, тільки вухо відрізали. Ржачно насправді здавалося, бо в мене нічого не було, і шансів не було, а я бикував і пер. Королем мене називали аби поржать. А потім, значить, років десять минуло, і все по-іншому перевернулося. А воно залишилося, прилипло.
Слухаю з охмелілим від смутку серцем. Мені він такого не розповідав. І взагалі нічого подібного. Тільки якщо я розпитувати наполегливо починаю і не відстаю, тоді й витягую хоч якусь фактичну інформацію.
Кулак по чубчику Ваню тріпає, і води мінеральної випиває.
Зустрічаємося поглядами, бо я навмисно на нього прямо дивлюся.
— М, — носом ласкаво в моє обличчя бодається. — Що, маленька?
— Ти мені не довіряєш наче, — шепочу, — ти жодного разу мені про таке не розповідав.
— Чого, — хмуриться він, — так, як я себе в такому світлі перед тобою виставляти можу?
— У будь-якому світлі. Я хочу все знати.
Він рукою махає, але я її перехоплюю. Дає мені виграти протиборство, мабуть, від розгубленості.
— А то я ображуся, — грізно попереджаю. — Що я, жінка чужа якась?
— Яка чужа, — слюнявить мені шию зовсім п'яно, — рідна зовсім моя.
Ну от, рідна зовсім жінка не може дутися після такого. Тільки змусить ще мінералки випити.
Коли Кулак трохи тверезіє, і на сцені грає чисте фортепіано, яке я й замовила, вислизаємо з-за столу, бо я за руку тягну чоловіка до саду за нашими спинами. Тут не поскупилися на серпантин вогників, що обвиває фруктові дерева, але яскраве і штучне світло в очі не б'є, а лише теплою хвилею розсіює ніч.
— Потанцюй зі мною трохи.
Долоні, що йому на плечі прилаштовую, він своїми пальцями обіймає, а потім до мого ж обличчя піднімає.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поцілуй Першим , Ольга Манілова», після закриття браузера.