Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

поміж гуркських вояків, показуючи на щось, віддаючи накази, роздаючи вказівки. Тепер вони часто показували в бік мосту, який вів до західних воріт Аґріонта. Джезалеві стали потроху дошкуляти похмурі думки. Це Сто Слів Калула? Вийшли з темних закутків історії, щоб притягнути до відповідальності Першого з-поміж магів?

— Якби я був менш обізнаний, то вирішив би, що вони готуються до атаки.

— Немає жодної причини для тривоги, — прохрипів Варуз, — наші оборонні споруди неприступні.

Його голос затремтів, а на останньому слові остаточно урвався. Це нітрохи нікого не заспокоїло. Всього кілька коротких тижнів тому ніхто не насмілився б припустити, що Аґріонт може впасти. Але нікому так само й не снилося, що Аґріонт оточать легіони гуркських вояків. Правила явно змінилися. Низько заревли роги.

— Отам, — стиха промовив хтось із Варузового штабу.

Джезаль пильно поглянув у чужу підзорну трубу. Вулицями притягнули якийсь великий віз, схожий на дерев’яну хату на колесах і обкутий листами металу. Зараз гуркські солдати вантажили туди бочки під проводом двох чоловіків у білих обладунках.

— Вибуховий порошок, — не знати навіщо сказав хтось.

Джезаль відчув, як Маровія поклав долоню йому на руку.

— Ваша величносте, можливо, вам варто було б відійти звідси.

— І де, на вашу думку, я буду в безпеці, якщо вже й тут небезпечно?

— Нас скоро визволить маршал Вест, я певен. Але поки що в палаці однозначно найбезпечніше. Я вас супроводитиму. — Маровія винувато всміхнувся. — Боюся, в такому віці від мене буде мало користі на стінах.

Ґорст показав однією рукою в латній рукавиці на сходи.

— Сюди.

— Сюди, — буркнув Ґлокта, шкандибаючи коридором так швидко, як тільки дозволяли знівечені ноги. За ним простував Коска. Цок, стук, біль.

За дверима кабінету верховного судді залишився всього один секретар, який несхвально визирав із-за блискучих окулярів. «Решта, поза сумнівом, убралася в обладунки, які кепсько на них сидять, і стоїть на стінах. Або, що ще ймовірніше, позамикалась у льохах. Якби ж то я був із ними…»

— На жаль, його милість зайнятий.

— О, мене він прийме, не хвилюйтеся.

Ґлокта прошкандибав повз нього, не зупиняючись, поклав руку на латунну ручку дверей до кабінету Маровії й від подиву мало не відсмикнув долоню. Метал був холодний, як крига. «Пекельно холодний». Ґлокта повернув його кінчиками пальців і трохи прочинив двері. До коридору проникло трохи білої пари, схожої на морозний туман, який зависає серед зими над засніженими долинами в Енґлії.

У кімнаті за порогом було смертельно холодно. Важкі дерев’яні меблі, старі дубові панелі, брудні шибки — все це виблискувало білим інеєм. Купи юридичних документів від нього здавалися пухнастими. На столі біля дверей лежали рештки пляшки вина — рожева крижина у формі пляшки й розсип іскристих скалок.

— Що, в біса…

Ґлоктине дихання заклубочилося перед його обпеченими губами. По зимній кімнаті були щедро розкидані таємничі предмети. До панелей примерзла довга чорна трубка, що трусилася й нагадувала низку ковбасок, залишену у снігу. На книжках, на письмовому столі, на хрусткому килимі виднілися ділянки чорного льоду. Рожеві крижинки примерзли до стелі, довгі білі скалки — до підлоги…

«Людські рештки?»

Посеред письмового столу лежав великий кусень заледенілої плоті, частково вкритої памороззю. Ґлокта повернув голову вбік, щоб краще його оглянути. Рот, у якому ще було трохи зубів, вухо, око. Кілька пасем довгої бороди. Врешті цього вистачило, щоб Ґлокта впізнав людину, чиї рештки були так розкидані по морозній кімнаті. «Хто це, як не моя остання надія, мій третій залицяльник, верховний суддя Маровія?»

Коска прокашлявся.

— Здається, в заявах вашого друзяки Сільбера таки щось є.

«Применшення диявольських масштабів». Ґлокта відчув, як м’язи довкола його лівого ока до болю сильно засіпалися. Позаду них до дверей підбіг секретар, зазирнув усередину, охнув і відсахнувся. Ґлокта почув, як його гучно знудило за порогом.

— Сумніваюся, що верховний суддя дуже нам допоможе.

— Це правда. Та хіба зараз уже не запізно для ваших паперів і такого іншого? — Коска показав на вікна, забризкані й заляпані примерзлою кров’ю. — Гурки близько, пам’ятаєте? Якщо вам треба з кимось розквитатися, розквитайтеся зараз, поки не стали на заваді наші кантійські друзі. Коли плани зазнають краху, треба задовольнятися швидкими діями. Еге ж, очільнику? — Він завів руку собі за голову, розстебнув маску й кинув її на підлогу. — Час посміятися ворогові в лице! Ризикнути всім з останнім кидком! А опісля можна буде й повернутися до звичного життя. Якщо ж повернутися не вийде, то яка різниця? Можливо, завтра ми всі житимемо в іншому світі.

«Або помремо в ньому». Може, Ґлокта й хотів чогось іншого, проте Коска мав рацію. «Чи не скористатись останньою дрібкою зухвалості полковника Ґлокти, перш ніж гра скінчиться?»

— Я ж, сподіваюся, ще можу розраховувати на вашу допомогу?

Коска ляснув його по плечу так, що Ґлоктина скручена спина болісно здригнулася.

— Шляхетне зусилля наостанок, усупереч усьому? Звісно! Хоча маю зауважити, що коли у ділі не обходиться без диявольських мистецтв, я зазвичай беру подвійну плату.

— А як щодо потрійної? — «Зрештою, у “Валінта й Балка” глибокі кишені».

Коска всміхнувся ще ширше.

— Звучить привабливо.

— А ваші люди? Вони надійні?

— Вони досі чекають на чотири п’ятих своєї платні. Доки вони цього не отримають, я ладний довірити будь-кому з них власне життя.

— Добре. Тоді ми підготовлені.

Ґлокта поворушив зболілою стопою в чоботі. «Ще зовсім трішечки, моя безпала красуне. Ще якихось кілька непевних кроків, і ми обоє так чи інакше зможемо спочити». Він розкрив пальці й упустив на приморожену підлогу зізнання Ґойла.

— Тоді до Університету! Його Преосвященство ніколи не любив чекати.

Відкрий скриню

Лоґен відчував сумніви людей довкола себе, бачив тривогу на їхніх обличчях, у тому, як вони тримали зброю, і не ставив це їм на карб. Можна бути безстрашним на власному порозі, зіткнувшись із ворогами, яких розумієш, але якщо тебе перевезуть за багато миль, через солоне море, до незнайомих місць, які тобі навіть не снилися, то лякатимешся кожного порожнього входу. А таких тепер було страх як багато.

Місто білих веж, у якому Лоґен бігав за Першим з-поміж магів, зачудований розмірами його будівель, дивовижністю його людей, самою по собі кількістю перших і других, обернулося на лабіринт почорнілих руїн. Вони скрадалися безлюдними вулицями, обабіч яких стояли величезні кістяки вигорілих будинків, штрикаючи небо обвугленими кроквами. Скрадалися безлюдними площами, всіяними уламками й засипаними попелом. Увесь час було чути примарне відлуння звуків бою — поряд, на віддалі, зусібіч.

Вони неначе пробиралися крізь пекло.

— Як тут битися? — прошепотів Шукач.

Лоґен сам хотів би знати відповідь. Вони вже сто разів билися в лісах, у горах, у долинах і знали, які там правила, але тут? Він нервово окинув поглядом порожні вікна і двері, купи впалого каміння. Як багато схованок для ворога.

Лоґен міг лише прямувати до Будинку Творця і сподіватися на краще. Що станеться, коли вони туди дійдуть, він не знав, але здавалося, що можна не сумніватися: без крові не обійдеться. Найпевніше, добром це ні для кого не закінчиться, та річ у тім,