Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Крим перебував під спільним управлінням райхскомісаріату Україна (формально) і військової адміністрації (фактично).

Південна Бессарабія та Північна Буковина з моменту окупації були включені до складу Румунії. На початку вересня 1941 р. було опубліковано декрет, який визначив статус і устрій цих територій з поширенням на них румунського законодавства. 19 серпня 1941 р. кондуктор (керівник держави) Румунії Антонеску за попереднім погодженням з Гітлером видав декрет про введення румунської адміністрації на території між Дністром та Бугом, офіційно названій «Трансністрією». Адміністративні та судові органи Трансністрії створювалися за аналогією з метрополією та діяли на основі румунського законодавства й приписів окупаційної влади (зокрема німецької адміністрації). Всі місцеві установи з участю місцевого населення наполегливо румунізувались[936].

Закарпаття (Карпатська Україна) було окуповане напередодні Другої світової війни, в березні 1939 р., Угорщиною. Територію краю включили до складу держави як адміністративну одиницю, з поширенням на неї законодавства та судової системи[937].

На окупованій території України в період активних дій як радянського, так і націоналістичного, рухів опору (1943–1945 рр.) створювалися своєрідні краї та зони, незалежні від окупантів і з власними органами влади. Тут теж виникала необхідність здійснення судових функцій в особливих, надзвичайних умовах не просто воєнного, а фактично облогового стану.

Для здійснення цих функцій на території, підконтрольній радянським партизанам, постійних судових органів не створювалось. У разі гострої необхідності для притягнення до відповідальності за тяжкі злочини військового або державного характеру, як правило, наказом командування створювались тимчасові ВТ з числа командирів та декількох партизан. Діяли вони відповідно до радянського законодавства й за процедурами розгляду справи та виконання вироку, звичними для військово-польових судів.

Навесні 1943 р. спочатку на Волині, а згодом — на більшій частині Галичини, з’являються партизанські краї та зони, контрольовані бойовими підрозділами ОУН(Б). Судові функції тут за дорученням центрального проводу ОУН(Б) здійснювала Служба безпеки (СБ). В основі її діяльності були принципи, затверджені ще напередодні війни («Ні один вирок не оскаржується, а виконується зразу. Кодексом є власна націоналістична совість»)[938]. Судова діяльність СБ позначена у різних довідках та інформаціях як «суд», «трибунал», «революційний трибунал» та іншими схожими термінами. 15 травня 1943 р. видається розпорядження по Українській Повстанській Армії, яким підтверджуються повноваження СБ та визначаються склади військових злочинів і види покарань. На початку січня 1944 р. з’являються Правила польової жандармерії при УПА, згідно з якими жандармерія наділяється правом визначення вини та покарання (аж до смертної кари) у формі вироку за всі злочини, вчинені членами УПА або проти членів УПА[939]. У цьому ж році з’являється проект дисциплінарного статуту УПА з розділом про «Військовий Польовий Суд»[940]. Спроба привести судоустрій та судочинство на контрольованих ОУН територіях до єдиної системи здійснюється в серпні 1945 р. через підготовку Правильника судівництва в ОУН (визначений як закон) та інструкції до нього. Обидва документи мали гриф «Строго довірочне». За «законом» судова система мала складатися з Генерального судді, Ревтрибуналу, Суду адміністративного, Теренового суду та Надзвичайного суду безпеки. Проте відомостей щодо реальної дії цих документів у нас немає.

Із визволенням Закарпаття там утворюються народні комітети, з’їзд яких 26 листопада 1944 р. проголосив возз’єднання з Радянською Україною. За радянським зразком створюються: Вищий Народний Суд, народні суди та спеціальний суд для розгляду справ про злочини окупантів проти народу Закарпатської України. Судді призначалися Народною Радою з юристів, які заслужили довір’я нової влади, а народні засідателі обирались на загальних зборах населення. У своїй діяльності судді керувались декретами Народної Ради, звичаєвим правом і революційною правосвідомістю. Після підписання 29 червня 1945 р. мирного договору із Чехословаччиною Закарпаття юридично ввійшло до складу УРСР, перетворившись на Закарпатську область із повноцінним механізмом радянської судової системи[941].

Умови воєнного стану наклали істотний відбиток на основні принципи судочинства, на процесуальні засоби забезпечення діяльності всіх ланок радянської судової системи. Декларовані в законі про судоустрій демократичні принципи радянського судочинства так і залишилися лише деклараціями, а в умовах воєнного стану взагалі подекуди ігнорувались. У кримінальному судочинстві домінував розшуковий процес, а в особливих умовах — ще й у спрощеному, скороченому вигляді. Формальна оцінка доказів, обмеження щодо оскарження і перевірки судових рішень, особливо вироків, значно знижували рівень демократичності й об’єктивності судового розгляду та довіру населення до суду, посилювали елементи репресивності в діяльності судів усіх ланок.

ВТ в умовах воєнного часу перетворилися в одну з головних ланок судоустрою, а їхня діяльність опинилась у центрі уваги громадськості, практиків і теоретиків юриспруденції. ВТ діяли у складі трьох постійних членів, згодом — одного постійного та двох народних засідателів. Справи розглядались через 24 години від моменту вручення обвинувального висновку. Більшість справ розглядались у закритих засіданнях. Вироки касаційному оскарженню не підлягали, а могли бути скасованими або зміненими лише в порядку судового нагляду. Про кожний випадок засудження до смертної кари (розстрілу) трибунал мав