Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

Особливе місце в законодавстві воєнного часу посідав Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. Про міри покарання для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах і мордуваннях цивільного населення та полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян і для їхніх пособників. Розгляд цих справ здійснювався в особливому порядку й покладався на військово-польові суди. Указ передбачав особливі види покарання.

Режим воєнного стану об’єктивно посилив централізацію, мілітаризацію влади, призвів до появи надзвичайних органів влади, зокрема Державного Комітету Оборони. Визнаючи судові установи державними органами, спеціально уповноваженими здійснювати судові функції, керівники держави водночас відносили суди до тієї частини державного апарату, яка має перебувати під жорстким партійним контролем. Як наслідок, судова система відчувала постійний тиск владних партійно-радянських структур. Так, організація та діяльність судових установ усіх ланок безпосередньо регулювалися наркоматом юстиції, ВТ — військовим командуванням. Окрім того, Державний Комітет Оборони неодноразово привласнював судові функції і сам ухвалював квазісудові рішення.

Згідно із законодавством воєнного часу ВТ Радянської Армії і Флоту організовувалися при округах (флотах), фронтах, арміях (флотиліях) та при корпусах і дивізіях. ВТ військ НКВС будувались за територіальним принципом як окружні й обласні ВТ військ НКВС. Положенням від 22 червня 1941 р. лінійні суди залізничного й водного транспорту були реорганізовані у ВТ відповідних залізниць і басейнів. Штати ВТ затверджувалися спільними наказами наркома юстиції СРСР і наркома оборони чи наркома Військово-Морського Флоту СРСР. Заступники голів і члени трибуналів призначалися з військово-юридичного складу запасу, а голови — з кадрових працівників ВТ. У 1942 р. постійні члени ВТ дивізій за скороченням штатів були замінені народними засідателями, які затверджувались політорганами, а секретарі чоловічої статі, здатні до стройової служби, — жінками.

На території Радянської України на початку війни діяли ВТ Київського особливого та Харківського військових округів, Південно-Західного і Південного фронтів. Останнім підлягали ВТ діючих армій, корпусів і дивізій, а військовим трибуналам Київського та Харківського округів — ВТ гарнізонів і військових з’єднань, що формувались. ВТ українських залізниць та басейнів підпорядковувалися ВТ фронтів за територіальною ознакою[931]. При евакуації територіальні трибунали військ НКВС не ліквідовувались, а передавалися діючим арміям як трибунали охорони їхнього тилу. В процесі визволення України територіальні трибунали військ НКВС відновлювали свою роботу.

Перебудова загальної судової системи УРСР відбувалася відповідно до законів воєнного часу та приписів центральних органів влади та управління, зокрема розпоряджень Наркомюстів СРСР та УРСР. У зв’язку зі швидкою окупацією більшої частини території України народні й обласні суди та Верховний Суд УРСР припинили свою роботу. Нерозглянуті кримінальні справи по можливості направлялися для подальшого розгляду в суди міст евакуації. Військовозобов’язані судді призивалися до Радянської Армії, де з них формувались ВТ, а всі інші евакуювалися. Верховний Суд, Наркомат юстиції та Прокуратура УРСР у скороченому складі перебували в евакуації в Москві та використовувалися у роботі органами НКЮ РРФСР.

Від середини 1943 р. з початком визволення території України почалося відновлення діяльності судових установ. У липні 1943 р. Верховний Суд УРСР розпочав роботу в складі п’яти осіб у райцентрі Старобільськ Луганської області. А 5 січня 1944 р. він повернувся до Києва.

Доволі швидко була відновлена робота обласних і народних судів. Суди комплектувалися з реевакуйованих суддів та резерву, створеного НКЮ УРСР. Там, де не вистачало професійних суддів, вони обиралися за рекомендацією місцевих партійних органів із достатньо освічених та підготовлених членів КП(б)У (колишніх партизанів, інвалідів війни та ін.)[932].

Окремо слід розглянути питання про діяльність окупаційних судів. Окупанти поділили захоплені землі на різні за характером та режимом території, на яких скасували дію радянського законодавства й усю систему органів влади. Окуповані нацистською Німеччиною землі включали зони цивільного та військового управління. Перша підпорядковувалась імперському Міністерству у справах окупованих східних областей, яке офіційно почало діяти 17 липня 1941 р. Друга підлягала Головному командуванню сухопутних військ Вермахту (ОКХ).

Східна Галичина 1 серпня 1941 р. була включена п’ятим дистриктом до польського Генерал-губернаторства в складі «Великої Німеччини». Офіційно проголошувалося відновлення суверенітету германського райху в Галичині. Новостворені суди поділялися на німецькі та польські з домінуванням німецьких. Німецькі поділялись на загальні, спеціальні та поліцейські, які перейняли функції надзвичайних воєнних судів. Польські суди поділялись на міські, окружні та апеляційні[933].

Правобережна Україна і Волинь 20 серпня 1941 р. за наказом Гітлера були оголошені «райхскомісаріатом Україна» — як колоніальне володіння Німеччини з власним адміністративно-територіальним поділом, режимом та нормативним регулюванням.

8 серпня 1941р. райхсміністр окупованих східних територій А. Розенберг запровадив на окупованій території СРСР нові судоустрій та судочинство, яке остаточно було сформовано в грудні того ж року. У штаб-квартирі райхскомісара в місті Рівному було створено німецький верховний суд. Суд складався із трьох осіб німецької національності, які розглядали кримінальні справи та апеляційні скарги нижчих судових інстанцій. Місцеві німецькі суди розглядали справи фольксдойчів або осіб німецької національності. Для розгляду особливо важливих справ створювалися суди особливого призначення із судді та двох засідателів-німців. Для ненімецького населення створювалися спеціальні третейські (мирові) суди на чолі з одноосібним суддею. Вони входили до складу місцевих органів управління, але підпорядковувались безпосередньо гебітскомісару. Судді керувались німецьким законодавством та приписами окупаційної влади[934].

Значна частина Лівобережної України та Слобожанщина (воєнна зона «Донбас») були підконтрольні адміністрації Вермахту. На цій території адміністративно-судові функції визначалися наказом начальника штабу Верховного головнокомандування збройних сил Німеччини