Читати книгу - "Вибрані твори"

Ох, не невдача новітнього гомункула, що від двадцятип’ятилітнього висиджування у сталінській лабораторії став плазуном, вела її на «каменистий верх»! Не душа наймита, не гризня за кістку покручів «паризьких бру-ків» (за висловом Міцкевича) відверто підставила чоло Потворному! Щось не було взято в рахубу, щось, що давалось лише відчуватись — «і рідний край нам буде чужиною», і ще щось... Але вірилось без сподівань. І треба було встояти на «верху», ніж десь задушитися від розпуки.

4. 9.1946

«Неділя», Ашаффенбурґ, ч. 39.15.9.1946.

35 років минуло з того часу, як ґестапо закатувало Олену Іванівну Шовгенів-Телігу. Її безсмертний образ назавжди ввійшов в Український Пантеон, оповитий маєстатом вищого містичного життя проминулих, сучасних і майбутніх поколінь нації.

Біль від пережиття трагізму її смерті не заглухне в серцях усіх тих, хто її знав живою або, і не знаючи її особисто, був її однодумцем, духово належав до одного з нею покоління.

Та все-таки 35 років є часовою віддаллю, яка дає змогу скувати гомін суто особистих почуттів, коли йдеться про історичну оцінку дії особи, її неповторно людських якостей і значення її в процесі нашого духового національно-державного відродження. На нас, сучасниках Олени Іванівни, сучасниках, які під тиском законів часу вже поволі відходять у потойбіч матеріального буття, лежить обов’язок сказати перше слово об’єктивної оцінки постаті полум’яної поетки й послідовної революціонерки.

В українській критиці вже були спроби сказати кілька слів про Олену Телігу як про видатну поетку, незалежно від її середовища. Оцінка, наскрізь позитивна, відчувалася, однак, якоюсь теоретичною, перед нами виступала якась тінь, а не сама Олена. Не дивниця! Телігу можна збагнути, відчути, оцінити тільки в зв’язку з усім тим, що діялося в її оточенні, що найглибше відбивалося в її свідомості, а тоді відкладалося яскравим світлом і в її творчості.

Була то героїчна доба формування модерного українського націоналізму так на рідних землях, як і на еміграції. Націоналізм складався не як замкнена в собі доктрина, а як широка духовість. В основі її лежало крицеве рішення виграти визвольний бій за націю, незважаючи на макабричну безнадійність історичних обставин. Щоб осягнути своє завдання, націоналізм вимагав урахувати всі духові, тактичні і стратегічні гріхи українства в революції 1917 —1919 років та позбутися їх, динамічно розгортав ідею примату загальнонаціональних цілей над соціальними інтересами, підносив собор-ництво як невідхильний дороговказ у політичній дії, саму дію ставив у площину революційну, а революцію трактував як зусилля не лише до революційного повстання, не лише до підпільної організації сил, а й до глибокого духового переродження. Сувора мораль революційної епохи мала перейняти народ, а насамперед провідний його загін — націоналістів. Зречення від буденних життєвих гараздів, постійна готовність до бою, до небезпеки, витривалість у дії, офензивний дух, уміння коритися зверхникові й кермувати підлеглими — це ті чесноти, які зобов’язували націоналіста і які дійсно раз у раз проявлялися в націоналістичних когортах. Героїка не тільки ставала предметом культу, але й повсякчас втілювалася в життя, приносячи смерть і муки за Батьківщину, а й пориваючи визнавців Духу до нових висот.

В рухові, що складався з цих компонентів, таїлася велика сила, яка дошкульно тривожила окупантів України й містила в собі на майбутнє великий вибуховий потенціал, що міг бути смертельною небезпекою для східноєвропейських імперіалізмів. Але й була в цьому рухові й небезпека духового спрощення людини, звуження її духових обріїв, що могло б принести з собою якісь темні, ще тоді непередбачувані небезпеки. Це тривожило чільних діячів Руху, тих, які посідали високі інтелектуальні й вольово динамічні якості.

В духовій площині намічався поділ, хоч і не досить чіткий, та все-таки симптоматичний. З одного боку, «Літературно-Науковий Вістник», пізніше «Вістник» Д. Донцова, з другого боку «Розбудова Нації», «Пробоєм», гурт Олега Ольжича у Чехословаччині.

Ми не маємо наміру перекреслювати Донцова як теоретика націоналізму. Він, без сумніву, революціонізу-юче впливав на молодь. Позитивний зміст його діяльності ще очікує на спокійну оцінку. Та вже й тепер ясно, що в галузі формування нового світогляду він був найбільш активний, бо мав свій журнал, і ця сталість праці була атракційною, притягала до нього й тих працівників пера, які не вповні вкладалися в рамки його ексклюзивності. Здається, ми не помилимося, коли скажемо, що для Донцова і його найближчих послідовників найважливішою прикметою була безкомпромісо-ва боротьба проти російщини в духовій сфері, волюнтаризм, нахил до імпресіоністичного погляду на минуле України, тенденція формулювати націоналістичне поступовання. Націоналістам, що гуртувалися в Празі й Подєбрадах, та й взагалі тим, що тяжіли до ПУН, характеристичною є політична виразність в ідеях, поєднання духових постулатів з програмовими. Для них було замало просто-таки демонічно могутнього заклику Донцова до дії, їх цікавила й політична якість націоналістичної дії й ураховування суспільного ефекту її. Вони з холодним критицизмом ставилися до успіхів західноєвропейських тоталітарних рухів, хоч і гостро критикували недолугість демократії в боротьбі проти російського комунізму. Їм властивий був нахил до професіоналізації в різних галузях духової культури й відхід від суто публіцистичних прийомів формування своєї ідеології. М. Сціборський, пишучи про «земельне питання» в Україні, поринав у хащі сировинного матеріалу й ставив проблему фахово; О. Ольжич був не лише поетом,