Читати книгу - "Вибрані твори"

а й археологом, і його науковий фах клав відбиток і на його поезії, його світогляд; статті Райгородського (в «Розбудові Нації») відзначалися не лише сміливістю підходу до церковних і релігійних проблем, а й подиву гідним знанням справи; д-р інж. Володимирів використовував величезний фактаж, щоб дати синтетичний образ промислового поступу в світі і т. д., і т. ін.

Між цими двома націоналістичними спрямуваннями слід шукати місце Олени Теліги. Але вона не стояла між ними, бо поняття статичності до її духовості зовсім не прикладальне. Вона еволюціонувала від донцовізму до націоналізму, культивованого ПУН-ом. З Донцовим в’язала її особиста дружба, вона стало друкувалася у 30-х роках у його періодиці. Л. Мосендз і Є. Маланюк, бажані гості на сторінках «Літературно-Наукового Віст-ника» і «Вістника», були їй близькими людьми. Але й Олег Ольжич промовляв їй до серця, імпонував їй своєю глибиною. Перебування у Варшаві, імовірно, уповільнювало для неї процес знайдення свого місця в націоналістичній боротьбі. Розкол 1940 року був для неї надзвичайно болючим. Але відразу по цьому вона остаточно самовизначилась по боці ПУН й цілковито віддала свої сили визвольній боротьбі, а далі в серці України — Києві — склала найвищу жертву — своє життя — на вівтар Батьківщини.

Олена Теліга залишила по собі публіцистичну й ліри-ко-поетичну спадщину (її оповідання «Або-або» показує, що вона могла б виробитися в добру новелістку, якщо б присвятилася цьому жанрові). Публіцистика й поезії нашої авторки мають так багато спільного в настроях, змісті, стильових тенденціях, що було б найбільшою недоречністю відривати розгляд її віршів від перегляду її публіцистичної прози. На всіх її писаннях лежить печатка пристрасті й розуму, всі вони відблискують автобіографічністю, скрізь відчутно сильну, цікаву індивідуальність, що заглиблюється в основні проблеми української сучасності й дає на них свої відповіді, такі розв’язки, які постають з чуття найглибшої відповідальності й щирості, отже, за здійснення яких можна і слід платити найвищу ціну саможертви: «...Коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою», — писала поетка на сторінках «Літаврів» у Києві.

Завдяки її щирості, завдяки тому, що словам відповідали діла, завдяки тому, що смерть її стала лише здійсненням її героїчної моралі, вся її публіцистична й поетична спадщина стала величезної ваги маніфестуванням людини неповторної, ім’я якій Олена Теліга, але разом з тим і об’явом типу нової людини, який персоніфікує собою змагання, жертву і вічність тих сотень мужніх, які впали за Україну під прапором націоналізму.

* * *

Виразно бачимо, як Олена Теліга виростала.

Найслабшою її публіцистичною річчю є «Сила через радість». Тут вона є ще ученицею Донцова, щирою, запальною його апологеткою, що сприймає українське духове життя XIX — початку XX століття крізь його окуляри. Немов жива дійсність ввижаються їй «оздоровлені країни Європи», поетка підпадає сугестії свого вчителя, схвалюючи оспівування незначним поетом Кушніренком імперіалізму, вона ще не бачить істотної відмінності між войовничою «молоддю Європи» іОльжичем. Їй здається, що основним у Лесі Українки і Стефаника є фанатизм; порив і ліризм, а не розважання бачить вона як цінне в патріотизмі. Все це, сказане із захватом, було наївне майже по-дитячому. І все-таки статтю читаємо з цікавістю не тільки як каталог помилок молодої поетеси, але й тому саме, що і в помилках своїх Олена палала, бризкала гнівом навкруги і своєю дитячою наївністю була прекрасна. Це був вулкан динаміки й бажання жити краще, героїчніше, аніж жили попередники. Тому «Силу через радість» сприймаємо не як публіцистичний, а як мистецький твір, спалах ще не опанованих внутрішніх енергій.

Взагалі читач сприйматиме більшість статей-есеїв О. Теліги під кутом естетичного враження, а водночас відчує невпинне пульсування етичного живчика в усіх її висловах. Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з концентрованістю образних уяв, несподіваних порівнянь. Несамохіть напрошується паралель між поетикою її віршів та її есеїв. Есеї Олени Теліги позначені також і гостротою її характеру, революційною непримиренністю. Вона вміє приперчити слово, знайти дошкульну зневагу до своїх контрагентів у переконаннях. Тут вона споріднена з Лесею Українкою. Варто лише придивитися, як вона шмагає Черняв і Крижанівських за їхнє негідне ставлення до жінки-українки («Якими нас прагнете?»).

Саме стаття «Якими нас прагнете?» вражає поєднанням ерудиції, вдумливості із вмінням на всю широчінь поставити проблему сучасного ідеального типу української жінки. Чітка ідейна позиція авторки-націоналіст-ки сполучається з тонкою жіночою інтуїцією. Можливість гармонії чисто жіночого елемента з героїчним пер-внем розгорнено тут дуже вдало і стаття і в наш час хвилює читача та залишається змістово актуальною, з тією вищою політичною актуальністю, яка вростає в духовість.

Теліга розуміла, що ідейні шляхи націоналізму скрізь, де є українська людина, паралельні, націоналізм сприймала вона як епохальне соборницьке явище. Крізь специфіку підсовєтської фразеології, обумовленої цензурними обставинами, знаходила письменниця міцне ядро націоналістичних переконань у Хвильового. Сильніше, чіткіше, ніж Донцов відзначила відвагу автора «Вальдшнепів» і його бурхливу революційну вітальність, що переливалася через вінця («Партачі життя», «Нарозтіж вікна»). Ясно було для неї, що Хвильовий не був у підсовєтській Україні одиноким, він був лише найвищим шпилем у тому русі, який здушено терором. У новій воєнній дійсності 1941 року піти далі тими шляхами, на яких ще лишилися сліди свіжої крові замучених — так вона розуміє завдання Похідних Груп ОУН. Вона проти «педагогічного» підходу до українців з-під совєтської окупації, до них треба йти сміливо зі щирою правдою націоналізму, не тільки вчити, а й учитися, спільно творити духову синтезу західних і східних здобутків.

Знаємо, що ця настанова себе виправдала і якщо не дала таких плодючих наслідків, на які рахувалося, то причина тут насамперед у короткотривалості процесу зближення на рідному материку, перерваного хвилями скаженого терору окупантів.

Ідеї, піднесені Телігою, коли вона у вирі воєнних подій повернулася в Україну, були надзвичайно актуальні. З усього