Читати книгу - "Вибрані твори"

життя, до позему котрого ми радісно ідемо. Це ритм нашої «зубатої епохи», поспішати за ним поможе нам творчість Олени Теліги.

Ніхто не може, однак, передати своїми словами сконденсованості справжньої поезії. «Коли критик вже сказав «своїми словами» все, а радше ту малу частину, котру «власні слова» можуть висловити, тоді, може, лише відіслати до оригінального твору мистецтва: нехай ідуть і побачать самі».

2008.1937

«Дороги». Львів, 1937, ч. 5, грудень.

Оксана Лятуринська. Поезії Олени Теліги

Перед роками, не знаючи особисто Олени Теліги і натрапляючи на її поезії, я, зацікавлена, запитала раз одного знайомого:

— Хто Теліга?

Мій знайомий, який ніби належав до еліти і вважав себе знавцем літератури, відповів:

— Як вам сказати? Провінціальна панночка, закохана в берізки...

Бачучи моє здивування і недовір’я, додав:

— Ну, вона не від того, щоб не піддаватись діянню добрих впливів...

Це обурює!

Я запитала знайому письменницю:

— Хто Теліга?

Мені відповіли:

— Досить амбітна особа. Іноді уявляє себе ніфією. В її поезії можна простежити впливи...

Далі я нарочито не дочула.

Я запитала юнаків-революціонерів: — Хто Олена Теліга?

І вони в один голос відповіли:

— Вона прекрасна!

Хороше! І я знаю, що дехто з них мав на своєму щиті голубу шаль Олени.

Хай би й так, і всі осуди були правильні. Хіба не подиву гідно? Наскрізь жіноча, «провінціальна панночка, закохана в берізки» і так вирости й доконати мужньо те, що доконала! Це — подвиг.

Якась європейська капацита міряє талант його спроможністю еволюцї. Тим, що ти набув, а не дістав, як Божий дар.

Тоді ніяк не можна сказати, що Теліга закопала в землю свої талани. Духом вона належить до нового українства, до його активу: своєю творчістю до плеяди поетів-неоромантиків.

Не важливо, хто був формуючим елементом, «чиї натхненні весла темний берег вміли відштовхнуть» до «безіменних радісних джерел» (і чи то тільки для панночок «потрібне» «формування!»). Важлива сила сприйняття, ототожнення себе зі сприйнятим. Важлива внутрішня правда. Нею міряється талант. Написане «не кров’ю», не є переконливим і далеке від безсмертя.

І та правда виступила так ясно з печаттю обраниці долі. Мало хто мав щастя як жити, так і вмерти, і наперед могти сказати:

Коли зійду на каменистий верх Крізь темні води й полум’яні межі, Нехай життя хитнеться й відпливе, Мов корабель у заграві пожежі.

Це ціна обраних. І дуже шкода, що не виходять і не вийдуть вже ні її нові поезії, ні статті.

От маємо лише вибір — «Душа насторожі». Правда, і цього не було багато. Туди, напевно, ввійшли «Вірність» і «Безсмертне», що я запам’ятала з тих, які так мені надзвичайно подобались колись? Знаходжу, читаю...

Читаю все спочатку й уявляю її живу, бадьору, веселу, яка колись брала призи на празьких танцювальних вечірках...

Уявляю її у Львові як співробітницю «ЛНВістника» з «відштовхненим човном до радісних джерел». З ясними привітами, яких не дістав від неї жоден ворог.

Уявляю в «трагічному Києві», де «чекає все: і розпач, і образа, а рідний край нам буде чужиною». Там її «каменистий верх».

Люблю в ній її животворчість, чинність, відвагу, щедрість. Жити, жити й не міняти життя за мідяки. Роздавати усміхи, розсипати усміхи, розсипати перли. Як крилата Ніке, поривати за собою...

Це не пусті слова. Їй були відкриті істини, що й тепер не даються до сприймання багатьом. Це штовхало пливти «крізь темні води й полум’яні межі».

Істини ніби вже старі, як світ: воля до осягнення своєї національної духовності, не з тим, щоб нею піти на службу будь-кому; воля до осягнення своєї самостійної державності! З першої конче має випливати друга.

Чинна воля, не бездіяльне, не споглядальне й обережне вичікування з віддалі чогось — чи не деус екс махі-на? —