Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Та суддя визнав за краще знехтувати цю нагоду, бо, як зауважив один його колега: «Тейт — типовий взірець юриста-буквоїда. Він ніколи не експериментує, ні на йоту не відійде від букви закону». Але той самий критик сказав про нього й таке: «Він перший, кого я хотів би бачити в суддівському кріслі, якби був невинний, і останній, перед ким волів би стати, маючи за собою вину».

Щоправда, суддя Тейт не відхилив клопотання захисту як такого. Він вчинив точно так, як вимагав закон: призначив комісію з трьох місцевих лікарів і доручив їм зробити висновок щодо розумового стану обвинувачених. (У належний час ця медична трійця відвідала кожного в’язня і, порозмовлявши з ними якусь годину, оголосила, що обидва цілком нормальні психічно. Коли Перрі Сміта повідомили про цей діагноз, він сказав: «Звідки їм знати? Адже вони прийшли тільки задля розваги. Почути жахливі подробиці з кривавих уст самого вбивці. Я ж бачив, як блищали їхні очі!» Адвокат Гікока також був обурений. Він ще раз поїхав до Ларнедської клініки просити когось із психіатрів безплатно приїхати в Гарден-Сіті й перевірити обвинувачених. Єдиний, хто на це зголосився, був доктор В. Мітчел Джонс, молодий літами — йому не минуло й тридцяти,— але дуже досвідчений фахівець у галузі криміналістичної психології та психіатрії, що навчався і працював у Європі й Сполучених Штатах. Він погодився обстежити Сміта й Гікока і в разі позитивних наслідків посвідчити на їхню користь).

Уранці 14 березня представники захисту знову з’явилися до судді Тейта, цього разу з проханням відкласти процес, що мав початися через вісім днів. Вони висунули дві причини. По-перше, «надзвичайно важливий свідок», батько Гікока, дуже погано себе почував і не міг стати перед судом. Друга причина була делікатнішого характеру. Протягом останнього тижня у вітринах та в громадських місцях Гарден-Сіті — банках, ресторанах, на залізничній станції почали з’являтися віддруковані великими літерами афішки: «Продаж з торгів майна Г. В. Клаттера.— 21 березня 1960 року в садибі Клаттерів».

— Я розумію,— сказав Гаррісон Сміт, звертаючись до судді,— що довести будь-яке упередження майже неможливо. Але ці торги, цей розпродаж майна жертви призначено рівно через тиждень від сьогодні, тобто якраз напередодні початку суду. Чи це зумисний підступ проти обвинувачених, я сказали не беруся. Але оті афішки, разом з газетними об’явами та оголошеннями по радіо, щоразу нагадуватимуть про вбивство кожному членові громади, з якої сто п’ятдесят чоловік названо кандидатами в присяжні.

Та на суддю Тейта це не справило враження. Він відхилив клопотання захисту без будь-яких пояснень.

Напередодні суду місцева «Телеграм» надрукувала передову статтю, в якій говорилося:

«Здавалося б, у ці дні сенсаційного процесу над двома вбивцями очі всієї нації мають бути звернені до Гарден-Сіті. Але це зовсім не так. Навіть за сто миль на захід, у Колорадо, мало хто знає про цю справу, та й ті заледве пригадають, що вбито якусь заможну сім’ю. Дуже сумне свідчення стану злочинності в нашій країні. Не минуло й півроку, відколи вбито чотирьох членів сім’ї Клаттерів, а в різних кінцях країни вчинено ще кілька подібних групових убивств. Тільки протягом, останніх днів газети повідомили принаймні про три випадки. Отже, і цей злочин, і судовий процес над убивцями — цілком буденні явища з ряду тих, про які люди читають і одразу ж забувають...»

Та хоч очі нації й не були звернені до них, головні дійові особи процесу — від судового секретаря й до самого судді — з’явилися на перше засідання сповнені почуття власної ваги. Всі четверо юристів убралися в нові костюми, а нові черевики на дебелих ногах окружного прокурора рипіли за кожним кроком. Гікок теж причепурився, одягтись у привезені батьками ретельно відпрасовані сіро-голубі штани та білу сорочку з вузенькою синьою краваткою. Лише Сміт, що не мав ні піджака, ні краватки, аж ніяк не пасував своїм виглядом до урочистої обстановки. У сорочці з відкритим коміром (позиченій у містера Майєра) та підкочених унизу старих джинсах він був наче самотній зальотний птах — як ото морська чайка серед пшеничного лану.

Судовий зал — це звичайна собі велика кімната на третьому поверсі окружного суду, з тьмяно-білими стінами та вкритими темним лаком меблями. Лави для публіки вміщують душ сто шістдесят. Уранці 22 березня на тих лавах сиділи виключно чоловіки — громадяни округи Фінні, що їх викликано до суду як кандидатів у присяжні, Було очевидно, що особливої охоти до цього ніхто не має (один кандидат у розмові з другим сказав: «Мене не можна призначати, я недочуваю»,— на що його товариш, трохи помовчавши, відповів: «Та як подумати, то і я тугий на вухо»), отож усі вважали, що добір присяжних триватиме добрих кілька днів. Та обернулося так, що цю процедуру було завершено за чотири години, причому повний склад присяжних, включаючи й двох запасних, відібрано з перших же сорока чотирьох кандидатів. Сім кандидатур відхилено на вимогу захисту, проти трьох заперечили представники обвинувачення, решта двадцять дістали відводи з двох причин: одні не визнавали смертної кари, другі, за їхніми словами, вже мали тверду думку щодо вини підсудних.

Зрештою до складу відібраних чотирнадцяти чоловік увійшли шість фермерів, аптекар, завідувач дитячого садка, службовець аеропорту, бурильник колодязів, два торговельні агенти, механік і розпорядник кегельбану. Всі вони були сімейні люди (дехто мав п’ятеро й більше дітей) і ревні парафіяни місцевих церков. Під час попереднього опиту четверо визнали, що були особисто, хоча й не близько, знайомі з містером Клаттером, але на дальші запитання всі відповіли, що ця обставина аж ніяк не завадить їм винести безсторонній присуд. Службовець аеропорту, середніх літ чоловік на прізвище Н. Л. Даннен, коли спитали його думку про смертну кару, сказав: «Загалом я проти страти. Але в цій справі — ні». Декому з тих, що чули цю заяву, вона видалася відвертим проявом упередженості. І все ж Даннена включили до складу присяжних.

Обвинувачені не дуже дослухалися до опиту кандидатів. Напередодні доктор Джонс, психіатр, що зголосився їх обстежити, близько двох годин розмовляв з кожним окремо,