Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Музика вщухла трохи, але зовсім не стихла.

— Капітане?

— Мені треба, щоб ви проглянули траєкторію польоту «Чецемоки». І подивіться, як би його нам перетнутися з нею орбітами.

— Який корабель? — перепитав Мфуме.

— «Чецемока», — повторив Голден. — Просто перевірте випуски новин. Вона там має бути. Передайте мені, що вишукаєте, як тільки що знайдете. Зробите негайно — то буде найкраще.

— Вже цим і займаюсь, — запевнив Мфуме, й музика вся вимкнулась: на консолі, і в люці. Голден зробив один глибокий вдих, потім другий, а тоді й засміявся. Це полегшення не було емоцією — надто вже фізично-глибоке. Це був такий стан буття. Якийсь мов наркотик невидимо вливався йому в вени. Він почав сміятись, і цей сміх перейшов у стогін, що звучав неначе біль — чи наслідок болю.

Тут Фред клац язиком по зубах.

— Отже. Що як я припущу, навздогад того корабля: побачення з ним у нас не відбудеться?

— То я радо висаджу тебе з твоїми дружками де скажеш, — сказав Голден. — Бо, якщо тільки ти не перекинувся до піратства, аби викинути мене зі шлюзу в космос, той корабель перебуває там, куди й ми прямуємо.

— Та й я щось таке думав, — на те Фред. — Але чи не можемо погодитися ми з тобою, що будем принаймні матися на бачності, наближаючись до нього?

Тут Голден відчув, як у ньому потроху закипає, булькаючи, лють. Хотілося накричати на Фреда, покарати його за те, що посмів узяти цей коштовний момент і споганити його якимись там сумнівами. Припущенням, ніби то могла бути пастка, а не просто довгождане повернення Наомі додому. Голден ніби взяв оте велике палахкуче відчуття визволу й спробував відставити його набік, разом зі своїм гнівом.

— Так, — погодився він. — Ти слушно радиш. Це може бути пастка.

— Може й не бути цього, — припустив Фред. — Сподіваюся, це не пастка. Але ж...

— Але ж ми живемо в цікаві часи, — по-своєму закінчив недоказану Фредову думку Голден. — Це окей. Я прийняв це. Буду обач­ний. Ми будем обачні. Але якщо це й справді вона, і вона в біді, тоді це є найбільший мій пріоритет. Оце так воно й є.

— Я знаю, — мовив Фред, інтонацією натякнувши, що ці його два слова означають: Я знаю, і всі, хто тебе хоч трохи знає, також знають. І тому ти маєш бути обачний.

Голден обернувся до монітора й добув навігаційні дані. Й він спостеріг, як Мфуме взяв такий курс, що мав вивести їх на Наомі. А чи на що завгодно, що тільки могло ще бути на тому кораблі. Насіння сумніву, яке посіяв у його душі Фред, таки пустило корінці. Він не знав, як йому бути: дякувати старому чи обурюватись. Коли зважити на відстань між двома кораблями та відповідні їхні швидкості, то виходило щось непевне. Наомі на повній швидкості летіла до Землі. І та швидкість, і напрям руху... Навіть якщо це не пастка й Наомі справді в біді, він усе одно міг спізнитися. Оонівські судна могли б допомогти, але ж вона вже відхилялася від їхнього курсу...

Однак він іще мав дещо — декого! — в запасі. Перейшов на панель комунікацій і почав записувати повідомлення.

«Алексе! Позаяк ти перебуваєш у тих координатах і так гарно вийшло того останнього разу, коли я був попросив тебе перевірити один загадковий корабель, я оце подумав, чи не зацікавився б ти й не відхилився трохи від місячного курсу?»

Розділ сорок третій. Алекс

Найгірше було не знати, що діється. Випуски новин переповнені інформацією, але реальної — мізер. Чотири мільярди загинули на Землі. Чи й сім. Хмарища з суміші попелу та пари, які перетворювали блакитно-мармурову кульку на білу, починали вже витончуватись — набагато швидше, ніж те передбачали моделі розвитку ситуації. Та ні ж: поверхня Землі ще багато років не побачить ні денного світла, ні блакитного неба. Настав, можливо, світанок відродження природної флори та фауни, який підганяло вимирання людства — або ж, чого доброго, це та остаточна кривда, що зрештою таки доб’є вічно перевантажену стресами екосистему.

Ще три колоністські кораблі затримано на їхньому шляху до кільцевої брами: кого завернули назад, а кого взяли на абордаж, повикидавши екіпажі в космос. Чи постраждали аж семеро кораблів? А чи лиш один? А оголошення станції Церера, буцім кораблі Вільного флоту можуть користуватися її доками, це що? Провокація? Свідчення об’єднаності ОПА? А чи адміністрація станції піддалася страхові? І повсюди по Сонячній системі кораблі відкидали свої транспондери. З систем візуального стеження за шлейфами викидів здували порохи й знов уводили їх до програм, і то лише тими мовами, які сприймалися сучасними системами. Алекс сам собі сказав, що то щось тимчасове та що десь за кілька місяців, найбільше — за рік, усі знову повернуться до транспондерів. Що Земля як досі була, так і надалі лишиться осередком людської цивілізації та культури. Й що він сам знов опиниться на «Росинанті», разом із Голденом, та Наомі, та Еймосом.

Так він сам собі казав, ще й приказував, одначе й далі отак переконувати себе йому ставало все важче. Незнаття — то ж найгірше з усіх лих. Ну, а другим у його списку найгірших бід було те, що за ним гнався лютий рій озброєних до зубів (чи до жал) бойових кораб­лів, що мали найсерйозніший намір його, Алекса, вбити.

На дисплеї одна з торпед їхнього ескорту, котра досі була позначена зеленою барвою, враз пожовкла, а тоді спалахнула червоним вогником.

— Лайно! — лайнулася Боббі. — Втратили одну.

— Та не журись! У нас того добра ще багато.

А річ була в тім, що «Пелла» зі своєю зграєю додумалися до блис­кучої ідеї: так скоординувати свої лазери, аби сукупним зусиллям вони спочатку розігріли котрусь з Алексових торпед, а потім щоб напомповували енергією доти, доки й перегріються її контролі. Час­тина торпед не реагувала на ці впливи. Екіпаж «Смугача» гадав: можливо, стратегія ворога зводиться до того, щоб ту хмару супроводу «зварити» в енергетичному супі, довівши до масової ланцюгової реакції. Натомість вони за якихось пів години втратили чотири торпеди й тоді збагнули, що ж воно відбувається. Боббі змобілізувала застарілу й не надто потужну систему «Смугача» та й виробила обертовий взірець поведінки торпед, завдяки якій будь-котра з них могла перебувати на одній неперервній лінії контакту з лазером лише протягом кількох секунд. Спостерігаючи це «роїння» на дисплеї, Алекс згадав ті