Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

За п'ять хвилин усі стояли на вулиці біля будинку. Жазель підвела голову на сонце. Година десята уже точно є. Вона опустила очі, щоб подивитися на будинок поряд із ними. Там уже зібралися всі Химерниці. Усі сім. Наскільки вона знала, їх прибуло десять, у тому числі Дезіре. Одну вбили у першій битві. Ще одну вчора. Втрати, на жаль, неминучі. Навіть, серед Химерниць. Деяких Химерниць вона знала, як звати. Декого просто бачила. Але одну Химерницю Жазель раніше не помічала. Вона різко вирізнялася серед інших. Здавалося б, як можна виділятися у компанії Химерниць? Але та зуміла це зробити. Бо виглядала… звичайною. Ну, зовсім звичайною з окулярами на очах. Як проста людина. І вона була помітно старша за своїх супутниць. Років сорок п'ять чи навіть більше. Жазель знизала плечима. Хто їх знає?

- Жазелізе. Ходімо до чемпіонів. Мені потрібна допомога на випадок, якщо вони почнуть оперувати своїми протоколами. - пролунав голос Максуда, що тільки-но вийшов. - Ти готова?

Дівчина обернулася. Максуд поправляв меч на спині. Над ним висіла Амайанта, яка не вертілася, не крутилася і не висловлювала своєї думки з будь-якого приводу. Дівчина у золотому схрестила руки і дивилася поверх голів. Жазель зробила здивований кивок.

- Вона злиться? - спитала дівчина, коли вони вже відійшли, показуючи на Айю очима.

- Так, схоже, Дезіре зіпсувала їй настрій.

- У богинь є настрій? - здивувалася Жазель.

- Прикинь! - свиснула Амайанта, копіюючи гомін бандитів із темних провулків. - Це ви у нас сперли.

- Люди з'явилися раніше за богів. - Максуд нагадав їй, якщо раптом вона забула.

- Батько з'явився ще раніше. Точніше, він завжди був. І він мав настрій. Як завжди, поганий. Ми – його частинки. Отже, у богів настрій з'явився ще до людей і не сперечайся зі мною.

Дорога проходила крізь майстрів. Або будівельників, як любив говорити на них Максуд. Жазель із теплом у душі подивилася на їхній барак. Вчора вона зрозуміла, що таке домашній затишок, про який стільки разів читала в книгах. Мабуть, це він і був. Ще вчора дівчина спробувала запам'ятати розташування всіх предметів у кімнаті, щоб спробувати якось це повторити у своєму майбутньому будинку. Так вона сподівалася знову викликати в собі те чудове почуття. Якщо вони виживуть. Вона опустила очі. І спохмурніла. Вчора тільки вона та Сандрін заслужили запрошення.

- А чому ти мене взяв? Вчора. Сюди.

- А чому я взяв Сандрін, тобі не цікаво?

- Ну, з нею якраз усе зрозуміло. А мене навіщо? - дошкуляла його запитаннями дівчина.

- І що тобі зрозуміло з Сандрін? - гнув свою лінію Максуд.

- Я тебе прошу, давай не будемо. Я ж не сліпа. - Жазель закотила очі. - То що там щодо мене?

Максуд знизав плечима.

- Хотів, щоб ти була присутня. У тебе тут немає нікого. Іноді мені здається, що найближча людина для тебе тут, це я. Я знаю, як старанно майстри намагаються облаштувати свій побут. Хотів, щоби ти теж це побачила. А заразом і поїла смачно. Тобі на користь.

- А Оррмарину подобається, що я худенька. - видала свій секрет Жазель.

Але кому їй таке розповісти? Подруг у неї не було. Вже років із десять. Або більше. Друзів також. Вона у добрих стосунках із Сандрін, але та Химерниця. Делоріс ще підліток. Ейр… Ну, Ейр це Ейр. А з Максудом чомусь завжди так легко. Він був чоловіком, вона жінкою, але з ним вона почувала себе безпечно у всіх сенсах. У жіночих книгах часто пишуть, що за чоловіком маєш бути як за кам'яною стіною. Мабуть, Максуд і був такою кам'яною стометровою стіною. Її напруження спадало, коли він був поблизу. Звичайно, не тоді, коли він махав мечем, сіючи смерть і забираючи життя. А ось як зараз.

- У тебе ще все життя попереду. Ти тільки нікуди не поспішай. - Максуд дав пораду таким тоном, що це було більше схоже на простий вираз думки.

Жазель кивнула головою.

- Мої дорогі! Куди ж ви? Зачекайте.

Дівчина повернула голову і побачила у вікні Росіду, дружину Йоші. Генерала майстрів, як висловився б Максуд.

- Росідо, доброго ранку. Вибач, ми поспішаємо. - добродушно сказав Максуд, помахавши їй рукою.

Жазель усміхнулася і теж помахала.

- Нічого не хочу чути. Нікуди не підете, поки не покуштуєте мого сиру. Це старий секретний рецепт. Весь наш рід його любить. Йоші має свої секрети, а маю свої. Я вам дам на дорогу.

Максуд зупинився. Він розумів, що сперечатися з нею марно. Росіда тільки-но зачинила вікно, як відразу ж відчинилися двері, з яких вона вибігла. Жазель від подиву відкрила рота. Вона приблизно прикинула відстань від вікна до дверей. Метрів десять чи п'ятнадцять. Тепер дівчина навіть не була впевнена в тому, що спочатку зачинилося вікно, а тільки потім відчинилися двері. Може, це трапилося одночасно? Жазель кинула погляд на незворушного Максуда.

- А ти думала, вони простачки? - глузливо спитала Амайанта. - Як і ти?

- Ось, тримайте, за добавкою приходьте будь-коли. Мої двері для вас завжди відчинені.

Жазель подякувала невисокій пишній жінці з сивим волоссям. Як і Максуд. Швидко попрощавшись, вони вирушили далі.

- Айя, тут нікого немає. - сказав Максуд.

- І що? - ліниво простягла дівчина в золоті, вигинаючи спину і потягаючись.

- Можеш спробувати.

- Що? - вигукнула Жазель.

Клерк не була впевнена, що правильно зрозуміла зміст його слів.

- Я бачив, як ти вчора дивилася на стіл. Не думав, що соромитись – це те, що ти вмієш робити.

- Що-що? - насупилась Амайанта. - Я богиня. Мені не треба їсти.

- Боги їдять.

- Мені не треба спати.

- Боги сплять.

- Заткнися вже, га? Ще боги вбивають. У кого тут всадити пару блискавок?

Жазель хихикнула. Максуд здивовано глянув на неї. Дівчина перевела погляд на богиню і її обличчя їй зовсім не сподобалося.

- Серйозно? Блискавка? - запитала клерк.

Максуд закивав, а Амайанта пирхнула. Воїн озирнувся. Нікого немає.