Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Розумні господарі, перебираючись в новий дім, прохають перебратися туди і «свого» домовика. Для збереження ритуалу під ніч або під плиту кладуть старий лапоть (черевик). Із словами: «Сідай, дідусю, в сани, та й поїдемо з нами». Дідусеві на ніч залишають їжу та питво».

Раз на рік — 28 січня, справляють йому іменини. Кішка з домовиком дружить. Її першою в дім пускають, щоб розігнати нечисту силу, зустріти домовика.

Українці колись мали ціле зборище чортів. Колоритні дані про це загадкове поріддя зібрав свого часу Д. І. Яворницький (цитую за книгою Д. І. Шаповала «В пошуках скарбів»):

«Ну, як хочете знати, то чорти бувають водяні, степові, хатні й лісові. З водяних найголовніший — анциболот. Це головне начальство над усіма водяними чортами: потім водяний чорт — той, що греблі рве, далі — степовий синьо-водяний — це старий бородатий чорт, такий, що вночі хапає людей та топить їх між лотоками у водяному млині; є ще з водяних, рябий біс — це дуже злий чорт, моя баба, бувало, як лається, то каже: «А щоб тебе рябий біс узяв!» Із степових чортів найголовніший куцак — у шкоді десь був та й товста збув, далі танцюристий чорт, у вихорі танцює та б’ється з іншими чортами, кажуть, як кинути у той вихор ножа, то він увесь у крові буде.

Ще шут-чорт украде або оброть, або путо в хлопця чи дядька, що пасе коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далі й каже: «Ну годі вже, пошуткував і годі» — то він і підкине. 3 хатніх чортів найперший чорт це — дідько. Ото, бува, в старовину так лаялись: «Що ти робиш? Дідько б шанував твого батька!». Або: «Щоб тебе дідько взяв!» Цей дідько як удень, то все на горищі сидить, а як уночі, то шастає по сінях та по коморах. Так ото для того, щоб він не шастав уночі, треба ляду на горищі на ніч закривати, бо він спускається з горища до діжки, що в сінях стоїть, та локоче воду, як той пес…

З хатніх же чортів є ще біситель-чорт. Отак і лаються з ним: «Біситель твоєму батькові!». Хатні чорти плохі, а степові дуже дикі. Отож і птиця домашня плоха, а степова дика…»

Згадаємо ще й демона — теж добряче капостив людям. Так, наприклад, року 1666-го в московську богадільню «поселився демон и живучи тамо различные пакости творящие». Як свідчать очевидці, демон стягував людей з постелей та лав, стукав, гуркотів на печі і нікому не давав спокою. Преподобний Іларіон з двома іконками провів у богадільні кілька тижнів, доки чортівня та нарешті не вгамувалася.

Сьогодні вже ні домовики, ні демони, ні чорта, ні українські дідьки не популярні, майже забуті — всьому, як кажуть, свій час. Сьогодні на їхньому місці і з їхніми функціями виступають різні «барабашки».

Пам’ятаєте московську історію, що стільки свого часу натворила галасу. В одній кімнаті в гуртожитку мешкали три дівчини. І ось почали в тій кімнаті творилися різні дива: чулися стукоти, перемішувалися або й зникали речі — і так на протязі кількох тижнів. А потім виявилося, що в тій кімнаті крім дівчат жив ще й таємничий невідомець. Як запевняли газети, він відповідав дівчатам зарані умовленими стукотати, міг дати кому-небудь підпотиличника, ховав капці або серед ночі здіймав несусвітній гам. Щоправда, й допомагав господаркам кімнати — готував сніданок бутерброди, вмикав, коли треба, в розетку праску, застерігав, як на кухні закипав чайник.

Ось у Дніпропетровську несподівано з’явився двійник московського Барабашки на ймення Пет.

— … Це трапилось два роки тому. Була ніч, я спала. І раптом відчула: щось мене душить. Скинула з себе щось вагою кілограмів у тридцять-сорок. Подумала: що це — хвороба. Самопочуття було непоганим. І раптом бачу: від мене «пішла» істота розміром у 80-90 сантиметрів…

Так почала — свою розповідь працівнику міської газети «Днепр вечерний» жінка перед пенсійного віку, технолог, освіта вища, активно бере участь в суспільному житті і займає досить високий виборний пост.

А розповіла Лідія Петрівна (так звуть жінку) ось що. З якогось там часу, йдучи з квартири чи заходячи до неї, вона ніби відчувала слабкий струм — мовби її хтось зустрічав і проводжав. А якось уночі побачила (ні, швидше відчула), траєкторію польоту невідомого, одночасно пролунав звук, як наче б щось рухалось з великою швидкістю. Потім «він» (чи «воно») сів (сіло) їй на коліна. Відважна жінка не розгубилась і спокійно запитала:

— Що треба?

У відповідь — мовчання. Жінка увімкнула світло — нікого. Але в мозок наче надійшла команда: «Потрібна вода».

Звідтоді Лідія Петрівна почала на ніч виставляти для загадкової істоти кухоль з водою, (точнісінько як виставляли колись воду домовику чи дідьку). Як запевняє, вранці води завжди виявлялося менше грамів на 200-300. Ще по якомусь часі встановила й контакт зі своїм постояльцем.

І назвала його Петом.

Звідтоді Пет іноді стукотом (як і московський Барабашка) відповідав на її запитання, хоча здебільшого відмовчувався. Але турбувався за здоров’я своєї господині, іноді, як вона хворіла, розкладав на подушці потрібну кількість таблеток. А якось вилікував її своїм випромінюванням (методика очевидно, екстрасенсів) — тоді у Лідії Петрівни було запалення перетинки носа, допомогло відразу.

— Одного разу кваплюся на роботу, — розповідала жінка. — Ожеледь, а я біжу, як шалена, бо спізнююсь. І раптом якась невидима сила кидає мене на землю. Дивлюсь, аж три машини зітнулись. Ще трохи і я опинилася б під ними…

Пет любив і побешкетувати — якось заходився розкачувати ліжко. Це як ото люльку з