Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

із тим годитися, коли того бажає князівське поспольство, козацтво і духовенство та іні мешканці, мати своїх вибраних депутатів, рівних із польськими і литовськими у сеймових рішенцях, свій власний скарб із власною монетою, свої торгові суверенні стосунки і з двома союзницями, і з іними державами, як і митні служби, де буде потреба в них...»

Був ясним, хоч і дводновим, і основний пункт трактату: «Законодавчою владою Польсько-Литовсько-князівської держави має бути їх спільно-сув'язний сейм яко трьох федералів. Міждержавні стосунки, окрім війни, ведуть король і гетьмани за власними потребами, погоджуючи лише питання, які можуть торкатися двох іних сторін. Козацьке князівство визнає всі пункти Віленського перемир'я із Московією і не може його порушити без згоди двох іних сув'язних сторін...»

В трактаті були оговорені також питання щодо решти русинських земель Волині, Полісся, Поділля, «які мав вирішити і затвердити, згідно з трактатом, новий склад потрійного сейму, члени якого мусили розподілятися чисельно в залежності від кількості населення кожного із федералів...»

Звичайно, тоголітні події і в Польщі — Литві — Україні, і поза ними не лише визначали долю України, а й перевертали дотеперішні сподівання одних та підсилювали і переінакшували других аж у Стокгольмі, Москві, Бахчисараї і Стамбулі. Коли в Україні прибічники митрополита Діонісія і Виговського, який погодив ті статті із справжнім гетьманом, отроком Юрієм Хмельницьким, що кінчав якраз трирій навчання, одобрювали і навіть оголошували той трактат із Польщо-Литвою як єдиновартний в поточночассі і біжучочассі, то їхні противники, а найпаче безпалівці, барабашівці, вороньківці під впливом неймовірної кількості царсько-боярських лазутчиків грали на тому, що магнато-ляхи,— не миттям, так катанням,— вертають Україну, стожди її обманувши, у старе русло «рабування»...

В цей час не московити,— вони ніколи не відігравали ведучої ролі в зажерливій політиці своїх урядів,— а цар і бояри зрозуміли, що вони незавбачливо поспішили і з отими переписами, і з введенням воєвод та з посилкою стрільців у поміч Пушкареві, Безпалому з Богуном, Довганем і Барабашами. Зрозуміли вони й те, що їм треба спішно рятувати в Україні оте Богом дане щастя. Для цього порятунку негайно послали в Чигирин дяка-крутія і прониру Василя Михайлова з наказом Виговському «негайно розпустити козацьке військо в Україні і відпровадити в Ханство агарян-невірців та іних народців», поява яких не погоджена між високими дворами Москви і Бахчисарая.

А для більшої та певнішої впливовості наказу цар послав того ж таки Ромодановського зі стрільцями як безумовного практичного виконавця царських доручень, правда, вже у поміч новому своєму наказному Яхремові Силкові, зневаживши тим скомпрометованого Безпалого, а головне — розпорошив таку армію лазутчиків між поспольством, якого воно досі не знало. Переслідувалася одна-єдина і рятівна, як здавалося, попереджальними перестрогами мета: залякати люд, що «самозванець» порушив Богданові статті, віддає єдиновірців у ярмо католикам; треба поставити «справжнього гетьмана» отрока Євраха, як той верне із вишколу.

Але Виговський швидко про те провідав і разом із ординцями розбив наголову і третього царевого наказного Яхрема Силка на Ташані в Зінькові, захопивши Гадяч, Веприк, Рошавку, Лютенки, Сорочинці, Ковалівку, Обухів, Багачку, Уставицю, Шишак, Хомутець, Миргород, Безпальчик та інші міста, містечка і села в тому терені. Та акція була черговим скріпленням трійственної федерації з Польщею — Литвою, хоч ні Польща, ні Литва, дотримуючись Віленського перемир'я із царем, не виконували своїх зобов'язань перед Русинським князівством...

Закріпившись отим походом, Виговський спішно повів війська на Київ у поміч своєму родакові Данилові Виговському, що був розбитий там воєводою Шереметєвим. Обклавши Київ із-під Камінного Городка, Виговський почав наступ-штурм невипочилими по чималім спішнім переході козаками, крім того, на виручку оточенцям-стрільцям підійшов Ромодановський із вчорашнім царським наказним гетьманом Іваном Безпалим, його генеральним осавулою Лукою Вороньком і січовиками на чолі з наказним кошовим отаманом Дем'яном Барабашем.

Відігнавши гуртом із-під Києва Виговського, Ромодановський і Безпалий, повертаючись назад, спалили Лубни, Пирятин, Чорнухи, Горжин, а у Баржі догнали і оточили та розбили полк Григора Гуляницького, за що були навіки прокляті багатостраждальним поспольством. Неймовірні тогозимні морози та буранні сніговії змусили Ромодановського отаборитися в Лохвиці і її околах, а Безпалого зі спільниками — в Ромнах, скінчивши на днесь братовбивство. Вернулися і січовики у свою Січ... Сірко, вислуховуючи поверненців із походу в Коші і по куренях, куди навідався із Капулівки, душевно плакав від розпачу, але щось в заміну запропонувати січовій старшині не міг, хоч більшість козацтва і схвалювала «одобрені Юрасем» трактати Русинського князівства із Польщею і Литвою, за них же тримався і січовий екзарх — отець Петро Буркун та старіші віком козаки...

Той потрійний трактат був для Московії жахом. Він наддав сміливості й іншим сусідам. Від хана, султана, королів свейського та польського надійшло попередження про нищення царськими нахідцями міст і сіл України, а слідом за тим — обвинувальний лист Юрія Хмельницького з Києва. Цар та його свита змушені були спішно прислати вибачення за заподіяні «ослушниками» крутійські шельмування і образи наказному гетьманові Виговському через намісника казанського воєводи, боярина і князя Олексія Трубецького, якому таємно доручалося «за будь-яку мзду» домогтися від Виговського згоди на спай із царем навіть уже за справжнє, а не наказне гетьманство...

Доки Трубецькой, щедро «обжалувавши» від імені царя «самообранця», вивідував тонкощі становиська на Україні, шукав і схиляв прибічників у Чигирині, князь Федір Куракін, за наказом царя, вирушив із стрільцями на Лівобережжя України, напав по путі на малі взимі козацькі залоги під Лохвицею і погнав їх, розпорошені, через Сорочинці, Рошавку і Лютенки під Гадяч, грабуючи населення «по-божеськи на свій утримок!..».

Але й Виговський, трактуючи із високим царським гостем і дякуючи за жалувані дари, не дрімав: потай послав гінця до хана за ордою, і, як тільки Трубецькой, нічого не домігшись на перетрактаціях, змушений був визнати порушення Переяславського трактату і вирушити із Чигирина в напрямку Гадяча, пішов із ханом на московські війська «тараном, акордом і сатаною» і легко вщент розбив їх та взяв у конотопській різанині в полон двох царських чільців: князя Львова — як ніби вже воєводу черкаського (теля ще де, а цар уже шкуру із нього вичинив) — і князя Семена