Читати книгу - "Вибрані твори"

Гойдайте ж кличний дзвін, крешіть вогонь із кремнів, Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, Без метальових слів і без зітхань даремних По ваших же кістках підемо хоч на смерть.

Чи це не найкраще розв’язання жіночого питання? І як незрівнянно убогою виглядає після цього безтолкова дискусія в нашій «жіночій» пресі про те, чи треба цілувати жінкам руки, чи ні, і чи жінка це ніжна істота, чи ні. І, може, власне, тому жіноча преса, обговорюючи творчість жінок, або промовчує О. Телігу, або лише скаже: «...і О. Теліга». І треба зазначити, що це дуже рідке явище, щоб велика жінка була у своїх творах настільки жіночною, признавалась до цього і просто була горда цим.

Кожний вірш Олени Теліги вдаряє силою чуття, і кожен вірш вдаряє силою образів. Розпечена уява поетки замінює поняття образами, що хапають уяву читача й тримають до кінця вірша й далі знов змушують читати від початку. Справжня поезія мусить бути образна, образи зворушують найглибше, лише образи змушують нас переживати разом з автором. Уява поета все бачить. «Чому Гомер списує більш наочно від інших поетів? Бо більше дивиться».

Побіч з оригінальними й свіжими образами в О. Телі-ги є й рідкісна культура вірша. Безперечно, найважніше в поезії порив, порив духа. «Але який високий той порив не був би, під певною горизонталею його лежатиме те, що звемо ремеслом». О. Теліга не хоче бути оригінальною через недбалість форми. Форма в неї бездоганно викінчена, блискуча. Блискуча форма, блискучі рими. Рими. Хіба це так важливо? Безперечно — «поет пише вірші все ж таки зліва направо, а не навпаки», але рима — це в руках артиста «вираз думки й пристрасті: створює нові настрої; рима здібна убоге людське лепетання замінити в мову богів, це єдина струна, додана нами до грецької ліри». І, власне, у римуванні Олені Телізі майже немає рівних, а з поеток — жодної.

Сила вислову, краса образу і вишукане римування — це нерозривні прикмети її вірша, — наприклад:

Це ввижається в ніч, коли змучена пам’ять Божевільних думок від вогню не хоронить І вони закипають, іскряться снопами, Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях. Тільки вранці, як вітер росою полоще Звислі руки дерев — і пропалені чола, Я лишаю їі — чорну стиснуту площу І виходжу на шлях — з синім небом довкола.

Цьому уривкові з «Чорної Площі» дорівнюють силою лише нечисленні найкращі вірші нашого найновішого поетичного доробку. І так сила вислову скрізь — у неї «сум летить непереможним чорним змієм», а життя її «весняна світла повінь». І скрізь краса: «душа з розбігу стане на сторожі» — і так все сказано в образах, але не в надмірному накопиченні метафор (як, наприклад, у Б.-І. Антонича).

Попри все це, Олена Теліга непопулярна в так званих широких колах нашого офіційного життя. Непопулярна, як і її світогляд — світовідчування, непопулярна, як і визнавці цього світогляду взагалі. Широкі кола не люблять виразних індивідуальностей. Коло таких індивідуальностей треба підтягатися вгору і тому «їх не мається за спільників».

Але нам, молодим, по дорозі з цією творчістю. Ми маємо такі ж сонячні очі, так же вміємо п’яніти радістю життя і знаємо такий же чорний біль. Вона близька нам, як близький ритм життя. Ця література близька нам, бо в ній здоров’я нацїї і в цьому здоров’ї, в таких людях наше майбутнє. Яке близьке нам, яке наше:

Я руці, що била, не пробачу, Не для мене переможний бич.

І яке близьке нам, задивленим в палаючу легенду Крут, Базару, Термопілів, Альказару:

І в павутинні перехресних барв, Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Горячу смерть — не зимне умирання.

Ось поезія, ось