Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Цікаво, ви здогадалися, де я перебуваю?

Ну, а тепер наступне запитання: що, власне, роблять на цій фабриці?

(Підказка) Ми з вами одного разу виконували роботу, яка має стосунок до цієї фабрики. Ходили на Ґіндзу й проводили дослідження, пригадуєте?

Ну, Заводний Птаху! Навіть ви мали б уже здогадатися!

Так, я працюю на фабриці, де виробляються перуки. Здивувалися?

Я вже розповідала, як через півроку втекла з цього першокласного готелю-в’язниці-лісової школи й байдикувала удома, мов собака з поламаною ногою. І саме тоді я раптом згадала про фабрику перук. „У нас на фабриці дівчат не вистачає. Як захочеш попрацювати — будь-коли приймемо“, — сказав мені колись напівжартома мій начальник з фабрики перук. Навіть показував розкішний буклет про неї. Пригадую, вона мені дуже сподобалася, і я навіть подумала, що було б непогано в ній попрацювати. За його словами, дівчата на фабриці виконують ручну роботу — вставляють волосся в перуки. Перука — штука делікатна, не те що алюмінієва каструля, яку штампують машиною. Як не закріпиш волосся голкою ретельно, жмутик за жмутиком, то першокласної перуки не зробиш. Вам не здається, що від такої роботи голова крутиться? А ви знаєте, скільки в людини волосинок на голові? Сотні тисяч! І всіх їх треба прикріпити руками. Посадити, як рис на полі. Але тутешні дівчата не нарікають. У цій провінції зима довга, випадає багато снігу, і дівчата в селі здавна звикли заробляти гроші рукоділлям. Така робота для них не тягар. Тому, кажуть, фірма вибрала саме цю місцевість для будівництва своєї фабрики.

Правду кажучи, мені здавна подобалося рукоділля. По мені не видно, але я вмію добре шити. У школі мене вчителі хвалили. Не вірите? Та це чиста правда! От я і подумала, чи не поїхати мені в гори, на фабрику, працювати руками з ранку до вечора й трохи пожити так, щоб не забивати собі голову зайвими думками? Школа мене до краю втомила, однак далі байдикувати й залежати від батьків також остогидло (можливо, як і їм), а взятися до чогось серйозного не хотілося… тож нічого іншого не залишалось, як податися на фабрику.

Заручившись підтримкою батьків та рекомендацією знайомого начальника (йому сподобалася моя колишня тимчасова робота на його замовлення), я пройшла в їхній головній токійській фірмі співбесіду, через тиждень зібрала своє добро — одяг і магнітолу, — сіла в „сінкансен“.[47] Потім перескочила в електричку й добралася до цього вбогого містечка. Мені тоді здалося, ніби я потрапила на край світу. Коли зійшла на станції, відчула таку безнадію, що подумала: помилилася. Та врешті-решт виявилося, що вчинила правильно. Минуло майже півроку, і я тут прижилася без жодних проблем і нарікань.

Сама не знаю чому, але я цікавлюся перуками давно. І не просто цікавлюся, а скоріше вони мене чимось приваблюють. Як деяких хлопців — мотоцикли. Раніше я цього не усвідомлювала, та коли зайнялася дослідженням стосовно кількості лисих на вулиці (у нашій фірмі їх називали „людьми з проблемами рідкого волосся“), то переконалася, що їх на світі справді багато. Не скажу, що вони мені особисто подобаються, але й проти них нічого не маю. Скажімо, якби у вас, Заводний Птаху, волосся було менше, ніж зараз (хоча, гадаю, незабаром так і буде), то моє ставлення до вас не змінилося б. Здається, я вже вам казала: може, люди бояться полисіти тому, що це нагадує їм про кінець життя? Страшно цікаво!

Я десь чула, що люди ростуть до певного віку (чи то до дев’ятнадцяти, чи то до двадцяти — забула), а потім тіло тільки зношується. А якщо так, то нема нічого дивного в тому, що волосся рідшає і випадає. Адже зношення тіла не припиняється. Тож можна сказати, що все це звичайний, природний процес. Тільки от що незрозуміло: одні люди лисіють ще в молодості, а інші старіють без лисини. Якби я була лисою, то нарікала б на несправедливість. Не хотіла б світити лисиною. Хоча така проблема мене не стосується, я добре розумію душевний настрій таких людей.

Крім того, у більшості випадків людина не винна в тому, скільки в неї випаде волосся — менше чи більше, ніж в інших. Мій начальник, коли я там підробляла, казав, що згідно з результатами наукових досліджень на дев’яносто відсотків гени визначають, полисіє людина чи ні. Хто отримав від батька чи від діда такий ген, той рано чи пізно полисіє. Цього разу вже не скажеш, що все залежить від людської волі. У певний час встане ген і скаже: „Ну що ж, пора до роботи!“ (правда, не знаю, чи ген на це здатний), тож волоссю нічого не залишається, як випадати. Хіба це справедливо? Звичайно, ні.

В усякому разі, тепер ви знаєте, що я щодня, не жалкуючи сил, працюю на далекій фабриці. Щодо перук маю глибоке особисте зацікавлення. Наступного разу напишу трохи докладніше, як працюю, як живу.

Ну, бувайте!»

12

Ця лопата справжня чи ні?

(Що відбулося вночі. Частина 2)

Коли підліток міцно заснув, йому приснився дуже виразний сон. Він розумів, що це сон, і завдяки цьому відчував полегшення. «Я знаю, що це сон — отже, перед тим був не сон. Тоді все було справжнім. Я можу точно відрізнити одне від одного».

Уві сні підліток серед ночі вийшов у безлюдний сад, узяв лопату й почав розкопувати ту яму, яку засипав цибань. Лопата спиралася на стовбур дерева. Оскільки яму цибань засипав нещодавно, то копання виявилося не надто важким. Однак п’ятирічному підлітку досить було потримати в руках важку лопату, як він захекався. Крім того, підліток вийшов босим, і ступні страшно мерзли. Але він пихтів й орудував лопатою, аж поки не показався той згорток, який закопав цибань.

Заводний птах перестав кричати. Не з’являвся і коротун, що видряпався на сосну. Навколо панувала тиша, від якої дзвеніло у вухах. Цибань і коротун наче кудись зникли. «Але ж, урешті-решт, це сон, — подумав підліток. — Заводний птах і схожий на батька дядько, що виліз на дерево, — не сон, а ява. І ніякого зв’язку між тим і цим немає. Та от що дивно: зараз, уві сні, я розкопую яму, вириту насправді. Як відрізнити, де сон, а де не сон? Наприклад, ця лопата справжня чи тільки сниться?»

Що більше підліток думав, то менше розумів.