Читати книгу - "Сповідь відьом"

«Ні, — почувся знайомий напружений голос. — Не піддавайся болю». Я зібралася з силами.

— Я — відьма і знаю чимало способів витягнути те, що ти приховуєш. Я тебе розчахну, Діано, і намацаю кожну таємницю, що криється в твоєму тілі, — пообіцяла Сату. — Ось тоді й побачимо, чого варта твоя впертість.

Кров відхлинула у мене від обличчя, і мені стало зле. І знову почувся тихий знайомий голос: «Від кого ми ховаємо наші таємниці, Діано?»

— Від усіх, — мовчки, майже механічно відповіла я, немов чула такі питання щодня. Тепер уже міцніші двері з гуркотом зачинилися за тими недостатніми і недосконалими бар’єрами, яких раніше цілком вистачало для того, щоб не допустити надміру допитливу відьму чи відьмака до моєї свідомості.

Блиснувши очима, Сату вишкірилася, бо помітила мою нову лінію оборони.

— Один твій секрет уже розкрито. Подивімося, які ти маєш ще, окрім здатності захищати свою свідомість.

Відьма щось забурмотіла, і я завертілася та впала долілиць на підлогу. Від потужного удару в мене забило дух. Піді мною спалахнуло коло вогню, і його зелені отруйні язики, піднімаючись із холодної бруківки, лизнули моє тіло.

Щось пропекло мені спину, немов розпечене залізо, як падуча зоря, дугою з’єднало мої плечі, опустилося до попереку й знову піднялося туди, звідки вилетіло. Магія Сату міцно тримала мене, не давала навіть поворухнутися. Біль був невимовний, але манлива темрява не поглинула мене — Сато зупинилася. Не встигла темрява відступити, як біль знову посилився.

Я переборювала нудоту, що піднімалася в шлунку, коли здогадалася, що робила Сато: вона розкривала мене, як бляшанку, як і обіцяла. Накреслила на мені магічне коло.

«Ти мусиш бути надзвичайно сміливою» .

Крізь імлу болі я прослідкувала поглядом за звивистими коренями дерева, які плелися підлогою до знайомого голосу: за лінією зеленого вогню під яблунею сиділа моя мати.

— Мамо! — слабко скрикнула я, простягаючи до неї руки. Але магія Сату не слабла, міцно тримала мене.

Погляд материних очей — майже таких, як мої за формою, але темніших — був невідступно-чіпкий. Вона притиснула до губ білий, як у примари, палець, наказуючи мені замовкнути. Залишки моєї енергії пішли на кивок, яким я засвідчила, що помітила її присутність. Моя остання раціональна думка була про Метью.

Далі не було нічого, окрім болю, страху й тупого бажання заплющити очі й заснути назавжди.

Так минуло, мабуть, кілька годин, і Сату нарешті у відчаї кинула мене у протилежний куток кімнати. Спина горіла від її заклинання, а відьма знову і знову колупала рану на моєму порізаному передпліччі. Вона навіть підвісила мене вниз головою за кісточку, щоб ослабити мою волю до опору, та ще й поглузувати з моєї нездатності втекти, скориставшись вмінням літати. Утім, попри всі ці зусилля, вона ані на крок не наблизилася до розуміння моєї магії — залишилася на тому ж місці, з якого почала.

Вона ревла від люті, цокаючи довкола мене низькими підборами і вигадуючи нові способи тортур. Я сперлася на лікоть, щоб краще вирахувати її наступний крок.

«Тримайся, будь хороброю» . Мати й досі сиділа під яблунею, і її обличчя блищало від сліз. До мене долинуло далеке відлуння слів Ізабо, коли та казала Марті, що я хоробріша, ніж їй здавалося, я чула як Метью шепотів мені на вухо: «Моя хоробра дівчинко». Забачивши усмішку в мене на обличчі, Сату оскаженіла ще більше.

— Чому ти не вдаєшся до своєї сили, щоб захистити себе? Я знаю, що ця сила всередині тебе! — волала Сату. Вона обхопила себе руками, а потім різко випростала їх — і на мене хлинув потік слів. Відчувши різкий біль у животі, я скрутилася в клубок. Це відчуття нагадало мені фотографію з понівеченим тілом мого батька і нутрощами, що лежали в пилюці десь поряд.

«Далі буде це», — подумала я, відчувши дивовижне полегшення.

Своїм наступним слововиверженням Сату різко потягнула мене підлогою напівзруйнованої зали. Я розкинула руки, марно намагаючись вчепитися за нерівне каміння та корені, щоб хоч трохи уповільнити свій лет. Я стиснула і розтиснула пальці, немов бажала дотягнутися до Метью через всю Овернь.

Такий самий вигляд мало тіло моєї матері, коли вона лежала в магічному крейдяному колі в Нігерії. Набравши в легені повітря, я різко скрикнула.

«Діано, послухай мене! Зараз ти відчуєш страшенну самотність» . Мати промовляла до мене, і від звуку її голосу я знову відчула себе дитиною, що сидить у той далекий серпневий день на гойдалці, причепленій до яблуні в нашому дворі в Кембриджі. У повітрі стояв запах скошеної трави, а від матері пахло конваліями. «Ти зможеш бути хороброю, коли ти сама? Зроби це заради мене, благаю».

Та зараз моєї шкіри торкався не теплий серпневий вітерець, а шорсткий холодний камінь, об який я дряпнулася щокою, коли кивнула матері на знак згоди.

Сату різко перекинула мене горілиць, і гострі камені боляче вп’ялися мені в спину.

— І не хочеться цього робити, сестро, — з жалем мовила вона, — але доведеться. Забувши про Клермона, ти все зрозумієш і простиш мене за це.

«Аякже, вже біжу-спотикаюся! — подумала я. — Якщо Метью тебе сам не вб’є, то мій привид не даватиме тобі спокою все твоє життя».

Сату прошепотіла кілька слів, підняла мене з долівки і, обережно підганяючи моє тіло поривами вітру, витягнула мене з зали і потягла звивистими сходами униз, у черево замку, а потім скерувала до старовинної підземної в’язниці. Щось зашелестіло позаду мене, і я вигнула шию, щоб поглянути, що то було.

За нами ступала похоронна процесія привидів, їх були десятки. Вони супроводжували нас із сумними переляканими обличчями. Сату, попри всі її здібності, була неспроможна бачити мерців довкола нас, не бачила вона і мою матір.

Потім відьма вхопилася руками за важучий дерев’яний брус у долівці й смикнула, намагаючись підняти його. Я заплющила очі й приготувалася до падіння. Натомість Сату вхопила мене за волосся і нагнула обличчям до темної діри. Звідти війнув отруйний запах смерті, від чого привиди стривожено завовтузилися і застогнали.

— Ти знаєш, що це таке, Діано?

Я відсахнулася і похитала головою, надто нажахана й виснажена, щоб говорити.

— Це потайна підземна темниця. — Привиди зашепотіли, передаючи це слово один одному. Якась жінка зі скуйовдженим волоссям та старим зморшкуватим обличчям заскиглила. — Потайні темниці — це місця забуття. Люди, яких кидають до таких темниць, божеволіють, а потім помирають голодною смертю — якщо виживають від удару в разі