Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Прем’єр-міністр Майкл Менлі всім каже в телевізорі та через радіо, що це він забезпечив тобі перший великий прорив і коли б не він, ти не став би знаменитим. І що він, Менлі, завжди підтримував голос пригноблених, товаришів у боротьбі. А потім ти співаєш: «Ніколи не давай політикану зробити тобі послугу, бо він буде їздити на тобі вічно», але він вважає, що це — не про нього, бо він тепер не політикан, він тепер Ісус.

І той, хто завозить волини в Копенгаген, щоб там розібралися з Вісьмома Провулками, чує, що ти весь час точиш розмови з Папою Ло — так, наче ви з ним знову в школі й щось замишляєте, як ті зух-паливоди, — і тоді дряпає голову Сирійцеві й питає Папу Ло, про що він з тобою бесідує, бо ж відомо, що ти — людина ННП, бо ж саме вона забезпечила тобі перший великий прорив, і отже, можливо, цей маленький раста прагне навернути Папу Ло до ННП. Ти не знаєш, що з цього моменту люди стежать за тобою яструбиним поглядом, бо ти весь час спілкуєшся з Папою Ло, а сьо’дні Папа Ло на’іть поїхав до тебе додому на околицю і був там весь день. У ті вихідні, коли Папа Ло кудись зник і ніхто не знав, де він, прокотилася чутка, що він нібито вирушив до Англії — подивитися на твій концерт. Дейкали також, що ти все ще з Шотою Шерифом — бандюком, чий поплічник убив мою сім’ю, — і я навчився ненавидіти тебе по-новому, так само як любити Папу Ло. Ти впадаєш коло ньо’о, підбиваєш його на щось, і всі це бачать. Особливо Джосі Вейлз. Джосі Вейлз стежить за тобою, а я стежу, як він стежить за тобою, і йому не подобається, до чо’о воно все йде, — але вголос він цього не каже, однак дає відчути тим, хто чує. А дрібні пташки щебечуть, що Папа Ло слабшає.

Та ось одного дня хлоп з Копенгагену, прихопивши волину, грабує жінку, що продає пудинги на розі Принсесс-стриту і Гарбор-стриту. А та приходить додому до Папи Ло і вказує, хто це зробив: хлопак за троє дверей від мого будинку, якого тут завжди недолюблювали. А його мати — в лемент: «Крий Боже! Гой! Зглянься над хлопчиком, Папо. Це то’о, що він росте без тата, нема кому на добрий розум наставити!» І бреше ж, видно, що бреше, пиздося така. Джосі Вейлз усе сичав, що Папа Ло ці дні забагато думає, — аж той раптом зриває з хлопа одяг, гарикає: «Дайте мачете!» — і лупцює ним того злодюжку, тупим боком; кожен удар, мов гуркіт грому, кожен удар розсікає шкіру. Хлоп кричить і верещить, але Папа Ло моцний, як дерево, і швидкий, як вітер. «Ой-йо, Папа Ло, бо-храни, Папа Ло!», та Папа Ло тільки крекче. Він валить хлопа на землю й лупить — і по спині, і по дупі, і по ногах, а коли упріває від мачете, зриває з себе ремінь і б’є його пряжкою. А пряжка робить дірку в хлопа на спині, і на грудях, і на лобі. Мати кинулася до свого чада з криком, то він і їй разок заїхав по лицю; вона лиш прикрилася і відбігла. Люду набігло, дивляться. Він витягає волину, хоче пустити кулю, і тут мати знову підлітає, затуляє сина і благає Папу Ло, благає жінку, яку той пограбував, та Ісуса Христа, що сидить на Сіон-горі. Проти Ісуса на’іть Папа Ло не посмів піти. Сказав ті’ки: «Жінка, що такого вилупка виродила, сама заслуговує на кулю», наставив на неї волину, однак не вистрілив, розвернувся і вийшов.

У шістдесяті в нас правила Лейбористська партія Ямайки, але тут Народна національна партія почала торочити країні, що краще — настане і що настане воно з їхньою перемогою на виборах тисяча дев’ятсот сімдесят другого року. І тепер ЛПЯ хоче прибрати країну до рук назад, і ніде не чути жодного «не можемо», жодного «ні». Центр міста — на замку, фараони вже кричать про комендантську годину. Подекуди на вулицях так тихо, що на’ть щури гадають, вилазити їм чи ні. Західний Кінгстон — у вогні. Народ хоче знати, як так виходить: лейбористи втрачають Кінгстон, а Копенгаген усе ’дно за них. Люди мізкують, що це все через Рему — місце між ЛПЯ і ННП, яке голосує проти ЛПЯ, бо ННП обіцяє солену телятину, борошно і більше підручників для школярів. Той, хто поставляє волини в гето, привозить їх ще більше — і каже, що не заспокоїться, поки кожен чоловік, жінка й малюк у Ремі не стече кров’ю. Але обидві партії притухають, коли виходить третя «партія» — ти, і на ТБ, десь з посудної лавки, говориш, що життя твоє — не ті’ки для тебе, і якщо ти не можеш допомогти багатьом людям, то воно, те життя, тобі не тре’. І що ти робиш для гето ще дещо, хоча тебе там і нема. Я не ’наю, як ти це робиш. Може, басом — отим, якого ніхто не бачить, не чує, але відчуває, а хто відчуває; той знає. Але колись якась баба, що говорить сама з собою, раптом розпустить на власному подвір’ї язика й почне проклинати кожен шов сорочки чи трусів, які пере, й заверещить, що втомилася від корупції, всіх цих «ізмів» і «азмів» і що давно настав час великому дереву зустрітися з маленькою сокиркою. Але поки вона цього не каже, а співає, ми знаємо, що за всім цим — ти. Купа народу — і в гето, і в Копенгагені, і в Ремі, і, звісно ж, у Восьми Провулках — теж співає. І двоє, що завозять волини в гето, не знають, що їм робити відтоді, як удару завдає музика, бо музику не можна вдарити у відповідь.

Такі хлопці, як я, твоїх пісень не співають. «Той, хто відчуває, знає», — співаєш ти. Ті’ки відчуття це було в тебе давно. Ми слухаємо іншу пісню, написану в ритмі сталаґ[66], — пісню від людей, яким гітара не по кишені, і нема білої людини, яка б дала її їм. І в той час, коли ми слухаємо таких людей, як самі, до мене навідується Джосі Вейлз, і я жартую, що він — як Нікодемус, нічний злодій. На тринадцятиріччя він дарує м’ні подарунок, який мало не вивалюється