Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

Я дивилася на мапу, що була на скриньці, а думки заволодівали моїм розумом. До якої цілі ми їдемо? Чи потрібна вона нам? Що станеться, якщо ми її досягнемо, а що, якщо зупинимося на пів дороги?

Ми вже другу годину їхали до місця призначення. Половину шляху було подолано. І, скоріш за все, нам залишилося не так багато часу разом. Дощ усе так само не припинявся, з радіо лунали меланхолійні пісні, а ти впевнено вела машину.

Хоч мої думки почали будувати нові замки, мені було напрочуд спокійно поряд із тобою. Мені не потрібно створювати атмосферу. Не потрібно відігравати ролі, які нам роздав режисер. Зараз я краще розумію, що ти мала на увазі: я дійсно була занадто зарозумілою. Ти дозволяєш мені бути у своїх думках. Даруєш відчуття безпеки, навіть не розуміючи цього.

Я часто тонула в думках, тому завжди втікала від них за нагоди. Але зараз можу розслабитися, бо знаю: ти чарівним чином витягнеш мене з них. Як і зараз.

– Поділишся своїми думками? Таке враження, що в тебе там цілі світи. Чому ти так часто пропадаєш у них? – цього разу ти не сміялася, а твій тон був серйозним.
– Певно, тому, що я ніколи не мала можливості їх впорядкувати.
– А зараз випала така?
– Вперше я не боюся з ними залишитися наодинці. Бо знаю, що ти завжди витягнеш мене з них, якщо вони почнуть мене поглинати.
– То я твій рятівний жилет? – цього разу ти м’яко посміхнулася. – А не так давно ти хотіла бути ним для мене.
– Так, я тоді була наївна й дурна. Намагалася рятувати, коли сама тону.

Мені знову забракло повітря. Я вчепилася руками в крісло, намагаючись хоч трохи, хоч якось схопити кисню. Здавалося, що я дійсно тону, а мої легені наповнені водою.

Ти звернула на узбіччя й різко натиснула на гальма. Одразу взяла мене за руки й поглянула мені в очі. У твоїх читалося занепокоєння. Це здалося мені дивним.

– Ти зараз тут. Порахуймо. Один… – ти почала рахувати, змушуючи мене повторювати за тобою й дихати в такт.
– Один.
– Два…
– Два.
– Три…
– Три.
– Як зараз себе почуваєш? – ти почала гладити великими пальцями тильні сторони моїх долонь, заспокоюючи мене.
– Так, так, усе в порядку, – я спробувала вивільнити свої руки, бо мені стало ніяково, що я можу ось так розклеїтися перед тобою.

Ти їх не відпускала.
– Нормально – бути не в порядку. Чуєш? Ти можеш собі це дозволити. Я поряд.

Ти відпустила мої руки й обійняла. Я хотіла плакати, але як я можу, коли всі мої почуття запечатані в скриньці? Зараз мені починає здаватися, що головне – не ціль, а ця подорож із тобою.