Читати книгу - "Мапа до себе, Софі Сайк"

У моїх вухах дзвеніло, а очі боліли так, що не хотілося їх відкривати. Голова була, ніби в тумані, але крізь нього я чула голос:
– Ну ж бо, один, два, три.

Хтось рахував, натискаючи на мої груди, а потім торкнувся моїх вуст, намагаючись вдихнути в мене життя. Потрібно було вхопитися за цей шанс – мені так не вистачало кисню. Я хотіла вдихнути на повні груди, але щось заважало, як завжди. Думки ставали все тихішими, серце було майже нечутним, а мені ставало тепліше, хоча в повітрі лунав свист холодного вітру і шум припливу.
– Будь ласка, раз, два, три.

Чий це голос? Хто вириває мене з цієї невагомості й намагається заповнити мої легені повітрям? Цікаво, що відбувається поза межами моїх думок. І в ту ж мить моє серце зробило удар і почало набирати швидкість. Я знову почала захлинатися, але цього разу змогла виштовхнути воду зі своїх легень. Відкашлявши все, що було всередині, я нарешті вдихнула повітря. Голова з полегшенням упала на пісок. Хотілося трохи перепочити й привести думки до ладу. Що взагалі сталося?

Я почула, як хтось плаче. Повіки вже не здавалися такими важкими, і мені вдалося відкрити очі. Я не повірила власним очам: біля мене сиділа ти і плакала, як мала дитина. З зусиллям сівши, я протерла очі, але ти не зникала. Я доторкнулася до тебе – твоє тіло було мокрим і холодним. Мені захотілося тебе зігріти.
– Ти жива, – ти кинулася мене обіймати, а я застигла, не розуміючи, чому твій голос був зовсім іншим, ніж у нашій подорожі. Не лише голос – ти була зовсім іншою. Я відсторонила тебе й подивилася в твої очі. Це були ті самі налякані очі, які дивилися на мене в моєму сні. Я почала плутатися.
– Вибач, я занадто емоційна. Просто я така рада, що ти жива, – ти витирала сльози з обличчя.
– А що сталося? – я нічого не розуміла.
– Я прийшла сюди, щоб помилуватися морем, і побачила тебе. Ти була якась відчужена: пила каву й щось писала в записнику. Я вирішила не заважати, бо кожному потрібен час наодинці зі собою. Коли наші погляди зустрілися, я тобі посміхнулася й знову перевела погляд на море. Але, збираючись додому, озирнулася і побачила тільки твої речі. Тебе поряд не було. Я обвела очима весь пляж, але не знайшла тебе. А коли піднялася, то побачила, як ти ступаєш по самому краю скелі. Страх охопив мене одразу. Я подумала лише про одне. І тут я вже бачу, як ти летиш униз. Не роздумуючи, я скинула з себе все зайве й пірнула за тобою. Добре, що змогла швидко знайти тебе у воді й дістати на берег.
– Дякую, – розгублено сказала я, починаючи пригадувати події.

Мені набридло боротися з цим світом, і три мої дні добігали кінця сьогодні. Я написала вірш – як прощання з цим світом – і пішла до скелі. Чим ближче я підходила до краю, тим сильніше стихали думки. Це зачаровувало мене. Я не хотіла, щоб вони знову заволоділи моїм розумом, і зробила крок.

Тоді що це була за «ти»? І що це була за подорож?
– Ти як себе зараз почуваєш? – твій погляд усе ще був занепокоєним.

Це, певно, була не ти, яку я бачу зараз. Я тебе намалювала, взявши за прототип дівчину, яка останньою мені посміхнулася. Можливо, тому я так хотіла побачити твою посмішку. Хотіла, щоб вона була схожа на оригінал. Мій мозок знайшов спосіб боротися за життя й вигадав ту подорож. Це була моя подорож за життя, а ти мені допомагала. Точніше, я сама собі допомагала. Приємно усвідомлювати, що ти, якою я так захоплювалася, – і є я.

– Чесно кажучи, я розгублена, втомлена, але щаслива, – я щиро посміхнулася. – А ще я починаю відчувати, що тут доволі холодно. Ми мокрі й промерзлі. Ходімо, в мене тут припаркована машина.

Я простягнула руку, яку ти швидко прийняла, і ми разом побігли до машини. Це початок нової подорожі. Можливо, вона буде короткою, можливо, довгою, але мені цікаво, до чого вона приведе. Я хочу знову почати робити щось, що для мене вперше.

Кінець