Читати книгу - "Мисливці за головами"

У моєї гортані є властивість рефлекторно реагувати кашлем на здивування. Довелося примусити себе глитнути, аби не викашляти каву на «Сару, що роздягається».

— Бачу, Роджере, тобі це дорого коштуватиме, — посміхнувся Грааф і нахилився поближче до мене.

Я відчував тепло його тіла і слабкий запах, що асоціювався з кедром, юхтою і цитрусом. «Декларасьйон» від Картьє? Або щось із цього ж цінового діапазону.

— Я зовсім не ображаюся, Роджере. Ти профі, я теж. Ти просто хочеш добре виконати роботу для замовника, адже за це саме він тобі платить. І що привабливіший кандидат, то важливіше перевірити його як слід. Припущення, що акціонери «ХОТЕ» були мною не задоволені, саме по собі не дурне, але на твоєму місці я навів би хоч якісь докази.

Я не вірив власним вухам. Він просто жбурнув мені в пику мій крок номер один, давши мені зрозуміти, що мене викрито і спектаклі зайві. А тепер перейшов до кроку номер два, який у Інбау, Рейда і Баклі називається «виявити симпатію до підозрюваного, щоб повернути бесіду у нормальне русло». Але найнеймовірніше те, що всередині мене, при тому що я достеменно знав, що робить Грааф, наростало те саме відчуття, про яке я читав: потреба підозрюваного розкрити свої карти. Я ледь розсміявся.

— Не розумію, Класе, про що ти. — Як би я не намагався видаватися невимушеним, я чув у своєму голосі металеві нотки і відчував, як мої думки в’язнуть у сиропі. Не встиг я мобілізуватися та перейти у контрнаступ, як почув наступну репліку:

— Гроші для мене — не мотивація, Роджере. Але якщо ти хочеш, давай спробуємо підняти мені платню. Третина від більшого…

…теж більша. Тепер ініціатива у допиті була на його боці, і від другого кроку він перейшов одразу ж до сьомого: запропонувати альтернативу. В цьому випадку — запропонувати підозрюваному альтернативну мотивацію для зізнання. Пречудово спрацьовано. Він, звісно, міг би ще зачепити мою родину, сказавши щось на кшталт того, як пишалися б мої покійні батьки або моя дружина, дізнавшись, як я проштовхнув підвищення окладу і, відповідно, збільшив свої комісійні. Але Клас Грааф розумів, що це вже буде занадто, звісно, він знав усе. Тому я просто визнав його переможцем.

— Гаразд, Класе, — почув я власний голос. — Усе саме так, як ти кажеш.

Грааф знову відхилився на спинку крісла. Він виграв і тепер полегшено зітхнув і посміхнувся. Не переможною, а просто задоволеною посмішкою — просто від того, що все позаду.

ЗВИК ПЕРЕМАГАТИ, занотував я на аркуші, розуміючи, що одразу ж викину його.

Цікаво, однак, що це не сприймалося як поразка, скоріше як полегшення. Справді, настрій у мене був пречудовий.

— Утім, замовник вимагає визначеності, — сказав я. — Не заперечуєш, якщо ми продовжимо розмову?

Клас Грааф заплющив очі, з’єднав кінчики пальців і кивнув.

— Чудово, — сказав я. — Тоді я хотів би, щоб ти розповів мені про своє життя.

Поки Клас Грааф розповідав, я занотовував. Він був найменшим з трьох дітей у родині. Народився і виріс у Роттердамі. Це портове місто із жорстким норовом, але його родина належала до привілейованого стану суспільства, батько займав високий пост у «Філіпсі». Норвезьку мову Клас і обидві його сестри опанували завдяки тому, що кожне літо проводили на дачі у бабусі й дідуся в Суні. Стосунки із батьком були напружені — той вважав, що найменшого розпестили і йому не вистачає дисципліни.

— І він мав рацію, — посміхнувся Грааф. — Я звик досягати результатів і в спорті, і в школі без особливих зусиль. Але років у шістнадцять мені все це набридло, і я завів знайомство із, як то кажуть, сумнівними компаніями, в Роттердамі їх знайти не складно. Старих друзів у мене тоді не було, але і нових теж не з’явилося. Але у мене були гроші. І я почав систематично пробувати все, що заборонено. Алкоголь, марихуану, повій, дрібні крадіжки і дещо гірше. Удома батько вважав, що я займаюся боксом і тому приходжу додому з розпухлим обличчям, роз’юшеним носом чи підбитим оком. А я дедалі більше часу проводив у місцях, куди мене пускали, а головне — не лізли в душу. Я не знаю, чи подобалося мені моє нове життя, оточуючі бачили в мені такого собі дивака, самотнього підлітка, який взявся незрозуміло звідки. Та саме це мене приваблювало. Минув певний час, і мій спосіб життя почав даватися взнаки на оцінках, утім, я не особливо хвилювався з цього приводу. Але батько раптом схаменувся. І таким чином я ніби досяг того, чого хотів завжди: його уваги. Він говорив зі мною спокійно і серйозно, а я у відповідь огризався. Декілька разів здавалося, що він от-от не витримає і зірветься. Я був у захваті. Він відправив мене в Осло до бабусі з дідусем, де я три роки доучувався в школі. А як складалися твої стосунки з батьком, Роджере?

Я записав три слова, що починалися на «САМ». САМОВПЕВНЕНІСТЬ. САМОСТІЙНІСТЬ. САМОАНАЛІЗ.

— Ми з ним інколи говорили, — сказав я. — Ми були досить різні.

— Як? Тобто він помер?

— Вони з мамою загинули в автомобільній катастрофі.

— А чим він займався?

— Дипломатичною роботою. У британському посольстві. З мамою познайомився в Осло.

Грааф розглядав мене, схиливши голову набік.

— Сумуєш за ним?

— Ні. А твій батько живий?

— Навряд чи.

— Навряд чи?

Клас Грааф стримався, щоб не зітхнути, притиснув одну долоню до іншої.

— Він зник, коли мені було вісімнадцять. Не прийшов додому вечеряти. На роботі сказали, що він пішов, як завжди, о шостій. Усього за кілька годин мати зателефонувала в поліцію. Вони одразу ж підключились — якраз у той час в Європі лівацькі терористичні угруповання викрадали багатих бізнесменів. Але в той вечір не траплялося жодних аварій на шосе, нікого не доставляли «швидкою допомогою». Його не виявилося у жодному із списків авіапасажирів, і його машину теж не було ніде зареєстровано. Батька так і не знайшли.

— Що трапилось, як ти думаєш?

— А я ніяк не думаю. Можливо, поїхав у Німеччину, оселився в мотелі під чужим ім’ям, не зумів застрелитися, вирушив далі глибокої ночі, знайшов глибоке лісне озеро і в’їхав у нього на повній швидкості. Або його було викрадено на автостоянці навпроти офісу «Філіпса» двома озброєними чоловіками, що сиділи на задньому сидінні. Батькова машина тієї ночі могла зіткнутися з іншою машиною і вщент розплющитися у залізний млинець, а потім її могли розрізати на шматки автогеном. А може статися, що він сидить зараз десь,