Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава чотирнадцята. 

Я знизнув плечима. 
    ⁃    Чому я мав то робити? Ти на моєму човні, тобто, мій гість. А гостей не роздають отак кому не попало. Краще розкажи, що сталося. 
    ⁃    Ми почали перемовини з сусіднім родом, щоб владнати наші суперечки, та вони вбили послів і відправили нам їх голови… Рада старійшин вирішила, що така поведінка неприпустима і означає оголошення війни. Тож вони зібрали загін з найсильніших воїнів роду, і ми атакували, та хто ж знав… У них була ця руда демонеса. Вона мов граючись вбивала нас одного за одним, після чого армія обʼєднаних родів напала на наш… Усіх сильних воїнів вони вбили, а слабких забрали у рабство… Це кінець, роду Крага більше не існує! 
Вона розплакалась, накривши себе крилами, щоб я не бачив того. А мені і сказати їй було нічого. Не вмів я втішати інших, що поробиш. За деякий час вона визирнула з-під крила. 
    ⁃    Пане Анею! Ви можете… можете допомогти мені відновити справедливість? Я хочу знищити їх усіх! Я хочу помститися за мій рід та його честь! 
Я похитав головою з боку в бік, втягуватись у міжусобиці демонів… воно того не варте. 
    ⁃    Вибач, Хруда, але я лише перехожий, котрий скоро піде з цього світу. Я не маю ані права, ані бажання починати війну з родами демонів. 
    ⁃    Я не знаю. Можеш поки що тут побути, а потім сама вирішуй. 
Я піднявся угору і знову створив кола та руни поглинання. Деякий час я ще думав над тим, що міг би легко допомогти їй, але ж то і справді мене не стосувалося, я навіть іншої раси. Я заплющив очі і зосередився на мані Бога. 
Не знаю, скільки минуло часу до того моменту, коли простір навколо мене почав дрібно тремтіти, змусивши мене прокинутись. Я розвіяв магію поглинання і піднявся ще вище у небо. Удар! Хвилі сили розбіглися геть від мене в усі сторони, ламаючи дерева далеко унизу. Ще один! І ще один! Вони мов потужний прибій розліталися від мене, знищуючи усе на своєму шляху. Навіть повітря перестало існувати навколо мене, перетворившись на порох… Товстий стовп білого світла, що вдарив прямісінько у саме сонце, завершив мій перехід на рівень Бога Війни середнього ступеня. 
    ⁃    Хоооо, який цікавий. - почув я голос поруч із собою. - А я тебе знаю, ти ж недавно тут! 
Я повернув голову і побачив напівпрозору фігуру, схожу на людську, котра вільно ширяла у повітрі поруч зі мною. І вона не мала обличчя, зовсім. 
    ⁃    Що ти, чорт забирай, таке? - не втримався я. 
    ⁃    Я? - фігура доторкнулася пальцем до овалу свого лиця, там де мали бути губи. - Ммммм, складне питання. Деякі називають мене Старий Бог. Але мабуть ні, бо я є не увесь він. Я, здається, його частка. Або частка частки, як забажаєш… Можеш звати мене частка душі, можливо, це найточніше визначення. 
    ⁃    І чому ти тут? - насправді у мене було інше питання. 
Я хотів його іскру, та виявилось, що Старий Бог не вмер. Принаймні частково він точно живий, що одразу усе ускладнювало. 
    ⁃    Цікаво ж! 
    ⁃    Вибач? 
    ⁃    З тих часів, як я заснув, мільйони років тому, спостерігати за мурашками то є єдина моя розвага… Спершу, поки ви не зʼявилися, було зовсім тоскно. Та на щастя, попіл мани Бога творить дива і ви зʼявились, та почали влаштовувати вистави. І з часом ці історії мені усе більше подобаються. Жаль лише, що ви живете не довше за мить…
    ⁃    Зачекай, то усі люди цього світу…
    ⁃    І не лише люди. Усе живе тут то є продуктом горіння моєї мани. Коли Молоді Боги заманили мене у цю пастку, кільце було голим каменем. Це вже зараз воно перетворилося на те, що ти бачиш. Десятки континентів на зовнішній поверхні, і один, але безмежний, на внутрішній. - частка душі повела рукою і знизу до нас підлетіли тисячі різнокольорових цяточок, котрі мене цікавили з самого початку у цьому світі - ось він, попіл моєї мани. 
    ⁃    І давно… Спостерігаєш за мною? 
    ⁃    Ні, з тої миті як ти потрапив на Цвинтар Богів. Це досить цікаво, адже ніхто окрім тебе сюди не потрапив ззовні. Адже ця пастка на то і існує, щоб ніхто не міг ані увійти, ані вийти… Інакше стирчав би я тут…
    ⁃    Так ти не помер? Я чув, що Старий Бог підірвав свою іскру, щоб вирватись, а Молоді Боги підірвали свої, щоб не дати йому то зробити. 
    ⁃    Підірвав іскру? Ха-ха-ха-ха, що за дурня? Я запалив лише свою ману, а от ті невігласи і справді з переляку іскри підірвали - частка душі почухала підборіддя - від цього, правда, лише гірше стало, і пастка зачинилася майже навічно.  
    ⁃    То я не зрозумів, ти живий, чи мертвий? 
    ⁃    Обидва ці твердження вірні. Технічно я живий. Але мій сон такий, що я не можу прокинутись, доки не згорять іскри Молодих Богів. А горіти їм ще, за моїми підрахунками… довго, одним словом. 
Я поглянув униз, на завмерший світ. 
    ⁃    А, не турбуйся ти про це, ми зараз у окремій лінії часу, можемо хоч вічність говорити. 
    ⁃    Це ти зробив? 
Якщо навіть частка душі здатна на таке, то якою ж силою володів сам Старий Бог? 
    ⁃    А що тут такого, це дитячі забавки. Є купа Богів, що сильніші за мене. 
    ⁃    Боги теж відрізняються силою? 
Частка душі зазирнула мені у вічі. 
    ⁃    Ти дурень? Звичайно ж! Інакше навіщо Молодим Богам було збиратися у загін, та ще й готувати цю пастку. Але, - частка душі закинула руки за потилицю - я точно був міцним середнячком серед Богів. 
    ⁃    Але тепер ти тут. 
Частка душі точно не очікувала такого ляпаса, та спокійно сказала. 
    ⁃    Ти теж, доречі, тут. 
    ⁃    Я сюди хочаб з метою прийшов, а не застряг, на відміну від декого. 
    ⁃    Оооо, і що ж за мета? 
Йому стало цікаво, тому він завис навпроти мене. 
    ⁃    Я прийшов сюди за твоєю іскрою… але тепер то вже не важливо. 
    ⁃    Моєю іскрою? Нащо вона тобі, у тебе своя є. 
Він ткнув мені у груди пальцем понижче серця, саме туди, де була невідома мені чорна стальна крапля. Святі їжачки, невже то і є іскра?! 
    ⁃    То точно іскра? Мені так не здається. Або ж вона не працює. 
    ⁃    Точно, точно, гадаєш, я іскру не упізнаю? Та я їх десятки видів знаю. Іскра сили, іскра мани, іскра життя… - він почав довгий перелік - В мене, наприклад, одна з найрозповсюдженіших - іскра життя. А твоя… Дай-но роздивлюся… Гмммм. Схоже на щось неминуче… Здається, цю іскру можна назвати іскрою невідворотності. Так, скоріш за все так. Ти є невідворотність. 
    ⁃    Що то означає? То добре, чи погано? 
    ⁃    Як то може бути добре чи погано, йолоп?! Усе від тебе залежить, іскра ж просто підказує, що ти за Бог. Ну, і іноді підсвідомо направляє. Але у підсумку ти сам відповідаєш за те, ким станеш. Більш значуще те, як іскра виникає, за яких обставин… 
    ⁃    То ти знаєш інших Богів з такими іскрами? 
    ⁃    Ну, не те, що знаю… Іскру таку не часто зустрінеш… Але, здається, чув за таких.  
Щось не вірив я йому. Цікаво, чи часто Боги брешуть? 
    ⁃    Біс із ним, усе одно вона не працює. То тому, що я слабий? 
    ⁃    Слабий? Ні, сила до того жодним чином не стосується, навіть звичайна людина може то зробити. 
    ⁃    То чому ж…
    ⁃    Хочеш її запалити? Але тобі не можна, та й не зможеш ти. 
    ⁃    Чому? 
    ⁃    Не здогадуєшся? Лише недавно ми говорили, як Іскра виникає. - частка душі облетіла мене ззаду і завмерла по ліву руку. - Памʼятаєш, як виникла твоя? Ти забрав багацько мільйонів життів, Анею. І хай то були лише монстри, але вони мали свій розум, розум монстрів. Ти ж навіть зараз, у цей момент чуєш їх сум та образу за свою смерть. Я ж правий? Не-від-во-рот-ність!
    ⁃    Я б не називав це так. 
Частка душі розсміялася, простягнувши руку до велетенського помаранчевого сонця. 
    ⁃    Як ти хочеш надурити мене, коли сам собі не віриш?
    ⁃    То у чому ж причина? 
    ⁃    Якщо ти запалиш свою Іскру, то у світ що там, нагорі, підніметься вже не Аней. Ті емоції… Вони поглинуть тебе ще швидше, аніж ти поглинав їх. Іскра… вона ж не силу дає, а тебе самого робить силою… І тому зʼявиться монстр, але з силою справжнього Бога. То хто його зупинить? Ті двоє білявих псевдо божків? Саме тому існує цей запобіжник. 
    ⁃    То жодного шляху? 
    ⁃    Чому ж, я такого не казав…
Дідько, він мене вже і справді бісить! Я мовчки дивився на частку душі, чекаючи  на відповідь. 
    ⁃    Стань знову людиною… 
    ⁃    Що ти верзеш, я і є людина. 
    ⁃    Оооох, ну чому ти такий дурень? Гаразд, давай почнемо з іншого боку. Яка, на твій погляд, має бути найліпша властивість Бога? 
Що за питання. Звичайно ж сила. Бог тому і є Бог, що володіє подавляючою силою у порівнянні з іншими. 
    ⁃    Сила? 
    ⁃    Ні, дурень, сама по собі сила нічого не варта, вона лише створить хаос навколо себе. 
    ⁃    Розум, щоб вірно скористатися силою? 
    ⁃    Знову ні. Яка різниця, розумно чи ні ти нею користуєшся, коли ти Бог? Що тобі з того? 
    ⁃    Тоді… не знаю. Може самоконтроль? 
    ⁃    Ох ти ж недолугий. Хіба Бог той, кого контролюють? Навіть якщо робиш то сам? Байдужість! Запам’ятай, а краще запиши, щоб не забути. 
Я був спантеличений. Найкращою якістю Бога є байдужість? Що за нісенітниця. 
    ⁃    Я не розумію…
    ⁃    А що тут розуміти? Тобі має бути плювати на усіх інших з їх проблемами. Інакше ти, як і зараз, будеш совати свого носа де не треба. Ой, бачу вже, що ти хочеш розказати мені за справедливість, моральні цінності та інші бла бла бла. Забудь за це. Не можна догодити усім та кожному. Хтось хоче щоб інший помер, той інший навпаки, хоче жити і щоб помер його ворог. У будь-якому випадку для когось ти будеш рятівником, а для когось катом. То, можливо, нехай самі розберуться? Бути Богом щоб слугувати людям… Тебе самого така дурниця не смішить? 
А його слова мали рацію. Мати необмежену силу, щоб слугувати тим, хто її не має… Це навіть не інфантильність, це безглуздя. 
    ⁃    Тому, - не замовкала частка душі Старого Бога - живи, мов проста людина, лише спостерігаючи за ними. Аж поки не стане настільки огидно від поведінки тих, хто оточує тебе, що ти сам усвідомиш -  їх не виправити. Коли зрозумієш навіть марність самої спроби то робити. Лише вбивши у собі те, що сам ти називаєш людяністю, можна стати Богом. 
Я мовчав, бо навіть розуміючи справедливість його слів, усе одно був не згоден. 
    ⁃    Ех, нудно з тобою. Піду за іншим спостерігати, бувай!
    ⁃    Зачекай, у мене є ще одне питання! 
    ⁃    Що там у тебе? 
    ⁃    Ти ж знаєш усе, що на Цвинтарі Богів відбувається? 
    ⁃    Звичайно! За кого ти мене маєш? 
    ⁃    Де зараз Крук? 
    ⁃    Крук? У мене з іменами проблеми, та й Круків в цьому світі мільярди…
    ⁃    Сильний старий, що вміє робити отак. - я запалив на пальцях пʼять чорно-білих зірок, оповитих сірими блискавками. 
    ⁃    А, він деякий час ошивався поруч із проломом світу, та потім його забрала та мала білявка. 
    ⁃    Білявка?
    ⁃    Так, дівчина, та що уся біла. Ну все, бувай!
Світ навколо сколихнувся, коли частка душі зникла, і дві часові лінії злилися у одну. Я не рухався, усвідомлюючи його останні слова. Білявка… Невже він про одну із Білих Близнюків?! Чорт забирай, лише цього мені не вистачало. У мене була ще купа запитань, але кликати частку душі, з огляду на філософію його поведінки, було марно. Він робив лише те, чого сам забажає, жодні прохання його не хвилюють. Чортів вилупок. Біс із ним, він і без того немало мені розповів. 
Я опустився на кокпіт човна і подивився на демонесу, котра саме розглядала потрощений, внаслідок мого прориву, ліс. Може і справді допомогти їй? Моє перебування у світі демонів, так чи інакше, добігало свого кінця, то чому б не розважитись наостанок? Я памʼятав настанови частки душі Старого Бога, та разом з тим, чи не мають Боги робити те, що їм заманеться? Не певен. У голові був повний безлад. З одного боку, я мав поспішати, щоб визволити Мію, Суі та Тота з рук церковників. З іншого ж, якщо вірити словам частини душі, Крука забрала одна із Білих Близнюків. І якщо з церквою я був готовий до другого раунду, то проти цих псевдо божків… Я зморщив носа. Я… боявся?!
Окрім того, існувала висока ймовірність, що церковники і моїх друзів передали Близнюкам. Чорт забирай! Я не мав гарних ходів, або просто їх не бачив. Раніше я не був певен, що Білі Близнюки можуть тинятися континентом де їм заманеться, але одна з них була біля провалу світу… Виходить, усе ж таки можуть. Як воно усе складно. Я ліг на лавку і подивився у небо. Найлегше зараз Старому Богу. Спить і дивиться нескінченну виставу… І усі ми - то сон Бога. 
Я заплющив очі, насолоджуючись тихим вітерцем і теплими променями помаранчевого сонця. Усі тут, то продукт горіння його мани, так він казав? А може, то він сам влаштував собі ту виставу? Чи має справжній Бог силу, щоб керувати своїми … відходами? Мої губи розтяглися у посмішці. Велетенський світ - то відходи Бога, який гротеск! 
А я? Я теж? Якщо йому вірити, то я прибув ззовні, але за ці роки зумів майже повністю реконструювати своє тіло, замінивши його маною Бога. Та чи цього Бога? Технічно, я брав ману монстрів, котра була відходами, і перетворював її за допомогою магії у ману Бога. Тож, це зовсім інший продукт. Ох, за що лише не хапається мій мозок, аби не вирішувати складну проблему… Яка, в біса, різниця, хто у цьому світі відходи, а хто ні. Я, дідько його забери, перекину цей світ догори дригом у будь якому випадку! 
    ⁃    Хруда! - гучно вигукнув я, сідаючи на лавці. 
    ⁃    Що, пане Анею? - демонеса швидко підлетіла до мене. 
    ⁃    Ти ще хочеш помститися? 
    ⁃    У мене немає бажання більш щирого, аніж це! 
    ⁃    Гаразд! Я довго думав над твоїм глибоким, справжнім прагненням до помсти, достойної гідного демона роду Краго! І я тобі допоможу перетворити твоїх ворогів на криваве місиво, що змусить будь-кого зі світу демонів відчути первісний жах лише від згадки про ці події! 
Хруда стала блідою, вислухавши мій монолог. 
    ⁃    Пане Анею, а може не треба такої жорстокості?!
    ⁃    Е ні, я покажу усім, що таке людська раса, і чому варто  від неї триматися подалі! 
    ⁃    Але мій рід - демони… - тихо шепотіла вона. 
    ⁃    Та я - людина! І узагалі, яка різниця, як здохнуть твої вороги? Доречі, навряд чи ти матимеш спокій після помсти, ти точно цього хочеш? 
    ⁃    Я і зараз жива лише тому, що знаходжусь поруч із вами, пане Аней. Після знищення мого роду, місця у світі демонів мені немає. 
    ⁃    Гаразд. Показуй дорогу до тих мерців, що тимчасово живі! 
Я сховав човна та поспішив за Хрудою, котра стрімко летіла у бік земель ворожих їй демонічних родів. Я ж мав змогу роздивитися край демонів згори. На мою думку, розвиток цивілізації демонів був слабшим, аніж у цивілізації людей. Так, тут теж були селища і міста, але вони виявилися значно меншими, аніж у людей. Окрім того я майже не  бачив промислових обʼєктів, а на рідких полях працювали переважно самі демони за допомогою приручених монстрів. Це разюче відрізнялося від світу нагорі, де у ходу були маріонетки. 
    ⁃    Ми майже на місці, пане Аней. Це рід Дада, з них усе й почалося. Саме вони були тими, хто вбив наших послів. 
Ми стояли високо у небі над невеликим, тисяч на тридцять душ, містом. 
    ⁃    Ти хочеш знищити їх усіх? - запитав я дівчину, активуючи усі вісім магічних кіл. 
Мені узагалі було то не важко зробити, кілька заклять інферно не лишили б навіть попелу з цього місця, та я хотів почути її відповідь. Чи згодна вона на невинні жертви? У разі її згоди мої дії могли б, скажімо так, здивувати. 
    ⁃    Ні-ні-ні, пане Аней, в жодному випадку, лише тих, хто винен, верхівку роду. Прості демони… вони нехай живуть. 
Я усміхнувся, адже дівчина пройшла перевірку, і витягнув сотню маріонеток зі сховища. 
    ⁃    Притягніть сюди усіх Бойових Предків, що у межах цього міста! - наказав їм. 
Насправді, вистачило б і третини такої кількості, але я хотів показати пригнічуючу міць цьому роду. Тож не минуло і десяти секунд, як два десятки Бойових Предків різних ступенів були перед нами, утримувані моїми маріонетками. 
    ⁃    Шановний пане! Хто ви, і чому робите це із нашим родом? Якщо вас спокусила і обдурила та стерва, що стоїть поруч із вами, то ми можемо усе владнати, повірте! Адже ми нічим не завинили перед вами особисто!
Я витягнув списа і простягнув його Хруді. 
    ⁃    То що, сама вбʼєш вилупка? 
І тут вона мене здивувала. Як тільки її рука торкнулась списа, дівчина страшно закричала, та перетворилась на вихор блискавичних ударів, котрі різали її кривдників шматочок за шматочком. Ні, вона не вбила їх моментально, хоча її швидкості могли позаздрити навіть деякі Боги Війни. Хруда блискавичними ударами зрізала з них шкіру, потім подрібнювала мʼязи, тонкими слайсами відокремлюючи їх від кісток… А вона вміє мститися, подумалось мені, коли з Бойових Предків лишилися лише голі кістяки з виряченими очима на обдертих черепах. 
    ⁃    Задоволена? - запитав я її, коли вона, уся заляпана кровʼю, повертала мені спис. 
    ⁃    Ні! Це лише початок!