Читати книгу - "Вирок Бойового Мага, Andrii Noshchenko"

Глава тринадцята

Щоб не нажити ворогів ще й тут я підняв руки, показуючи що не маю зброї і посміхнувся якомога доброзичливіше. Та й навряд чи вони могли завдати шкоди з їхнім рівнем сили. Кілька фігур вийшли з-за дерев, тримаючи мене на прицілі своїх луків. На перший погляд вони були як люди, але мали невеликі червоні ріжки на головах та чорні шкіряні крила на спинах. 
    ⁃    Вибачте, я тут випадково, не хотів вас потурбувати.  
Я сподівався, що ввічливість та лагідний тон заспокоять їх. Четверо, дві дівчини і два хлопця, зовсім молоді на вигляд. По людським міркам я сказав би, що їм років по пʼятнадцять чи шістнадцять. 
    ⁃    Ти не з раси демонів, хто ти такий?! - гукнув мені один із хлопців. 
Я зморщив носа, бо отак звертатися до Бога Війни… Хоча, цілком ймовірно, що у них тут свої правила, або ж вони узагалі не бачили мій рівень. 
    ⁃    Ваша правда, я не з раси демонів, я людина. 
Молодь почала перешіптуватись, відвівши від мене погляд. 
    ⁃    Чужак, тобі краще сказати правду, люди не можуть тут і кількох хвилин вижити! Хто ти є? 
    ⁃    Малий, якщо хтось ходить як людина, розмовляє як людина і ще й стверджує, що він людина - то повір, скоріш за все так воно і є. Якщо тобі щось не подобається, то я піду у інший бік!
Але не встиг я і пари кроків ступити, як один з них зупинив мене. 
    ⁃    Стій! Ти підеш із нами, нехай старійшини роду вирішують людина ти, чи ні! 
    ⁃    А якщо я відмовлюсь піти з вами? 
    ⁃    То ми тебе змусимо! 
    ⁃    Змусите? Ви? 
Я не хотів із ними нікуди йти, тож вирішив трішки провчити, і притис їх аурою до землі. 
    ⁃    Малеча, коли вас старші не навчили, то дозвольте мені то зробити. Запамʼятайте, а краще запишіть у своїх рогатих головах, що більш сильних потрібно поважати, і ніколи, чуєте, ніколи не розмовляти з ними з позиції сили! Зрозуміло? 
Я повільно наближався до них, але не для того, щоб нашкодити. Мені просто кортіло зблизька роздивитися їхні ріжки та крила. Та я не встиг підійти, коли відчув як до нас наближається аура когось із силою Бойового Предка. 
    ⁃    Не чіпайте їх, будь ласка!
Крик пролунав із неба. Я підняв очі і помітив жіночу фігуру, що швидко летіла у наш бік натужно махаючи великими чорними крилами. Вона приземлилася точно між мною та малими демонятами, наче захищаючи їх. 
    ⁃    Пане, вибачте, якщо мої підопічні образили вас, вони ще геть молоді і не розумні, дозвольте мені владнати це питання! 
Молода, досить приваблива як на мій погляд, та ще й з силою Бойового Предка середнього ступеня. Раса демонів точно не була слабкою. Я прибрав тиск аури з демонят. 
    ⁃    Вважай, що нічого не сталося. Як тебе звати? 
    ⁃    Я Хруда, пане. Можу я запитати хто ви, та що робите на землях нашого роду? 
    ⁃    Хруда, можеш звати мене Анеєм. Я не хотів вас турбувати, на землях вашого роду я опинився випадково. Але я тут зовсім не на довго і не шукаю неприємностей. Скоро я піду звідси. 
Тут я перебільшив, бо не знав на скільки затримаюсь. По-перше, мені були дуже корисні ці сонячні ванни, а по-друге… я хотів забрати собі іскру Старого Бога. Або хочаб визначити необхідний для того рівень сили. І по-третє, я мав зачекати, доки церковники впевняться, що я назавжди лишився у провалі світу. Не будуть же вони чатувати на мене вічно побіля того туману? 
    ⁃    Пане Аней, ви точно зацікавите старійшин нашого роду, адже ви не з раси демонів…
    ⁃    Якщо ти натякаєш, що я маю піти до них, то ні. Буде їм треба - самі прийдуть. 
Демонеса задумливо гризла нігті. З одного боку вона мала привести такого дивного чужинця до старійшин, з іншого ж сил на то у неї бракувало. 
    ⁃    Я вас зрозуміла, пане Аней, я передам ваші слова старійшинам. 
Вона вклонилася і пішла, забравши з собою молодих демонят. Я зачекав, доки вони зникнуть з поля зору, і наблизившись до лісу витягнув зі сховища човна. Летіти я нікуди не збирався, але сидіти на голій землі увесь час теж сенсу не було. 
Зручно вмостившись на кокпіті, я створив кола та руни поглинання, та поринув у роздуми. З часом мене почала відволікати увага монстрів навколо, тож я гримнув на них подумки, щоб вони забиралися геть. Ефект вийшов навіть вище, за мої сподівання. Усі як один юрбою кинулися навтьоки, покинувши лігва.  Я піднявся над кронами дерев і значно розширив свою магію поглинання, щоб отримати більше зиску з кожної хвилини, що я проводжу тут. Мана Бога широкими струмками потекла у моє тіло, заспокоюючи мій розум та проганяючи турботи. 
Тепер я міг подивитися на останні події, що сталися зі мною, раціонально і без зайвих емоцій. Чи вірно я зробив, почавши війну з церквою? Однозначно так, вона була неминучою, через наш кардинально різний погляд на уклад світу. Вони кілька разів марно намагалися мене підкорити і у будь-якому випадку знищили б через мою незгоду. І завершив би я так само як і інші Боги Війни. Висячи над мембраною у тому камʼяному колодязі світу демонів. Хоча, я і так там опинився. Різниця лише у тому, що опинився я там нескореним, а не псом церковників. 
То чому ж я так легко їм програв? На перший погляд відповідь у тому, що я занадто слабкий. Якби мене атакували пʼять чи десять кардиналів, я ще зміг би битися з ними на рівних, але така кількість бойових кораблів… То для мене стало повною несподіванкою. До того ж, у тому бою я сповна відчув свою помилку, що не мав гідного захисту. Я увесь час покладався на свою кольчугу аури, та вона виявилася мов папір проти стріл балісти з бойових кораблів церковників. Це була фундаментальна помилка у моїй бойовій підготовці, але виявилось це занадто пізно, щоб щось змінити. 
Ще одною помилкою було, що я почав війну занадто рано. Але знищення Матану і викрадення моїх друзів… Якщо так подивитися, то війну і не я почав. Війну почали церковники, коли синод вирішив мене знищити. Я лише рано їм на це відповів, через те, що вони ледь не вбили Ірген, при спробі мене ліквідувати. Тобто, з якого боку не подивись, ініціатива майже завжди за ними, я мав лише одну вдалу контратаку проти церкви, коли знищив їх усіх у Північній Імперії та підпорядкованих їй королівствах та князівствах. 
І поки я знаходжусь тут, у світі демонів, маю стати настільки сильним, щоб одною атакою знищити усю церкву на континенті, не даючи часу їм оговтатись щоб зібрати сили та контратакувати мене. Бо разом, та ще й зі своїми бісовими бойовими кораблями, вони страшна сила. Стати сильним. Я подивився нагору, на велетенське помаранчеве сонце у чистому небі. Десь там, у ньому, є іскра Старого Бога. І я маю нею заволодіти! Та наразі я не мав навіть ідеї, як то зробити. Ну не телепортуватися ж мені на сонце, заради веселого самогубства. 
Так минуло кілька днів, коли я відчув, що до мене наближається дві аури Бойових Предків. Одна належала Хруді, інша була значно сильніша. Я розвіяв кола та руни поглинання та опустився на кокпіт, очікуючи на них. Першою до мене наблизилася дівчина, лишивши свого супутника, високого сивого демона, чекати поодаль. 
    ⁃    Доброго дня, пане Анею, чи буде у вас час поговорити з нашим старійшиною, Вадзі? 
    ⁃    Привіт, Хруда. Так, часу маю вдосталь…
Дівчина кивнула і полетіла до старійшини, після чого вони повернулися вже вдвох. 
    ⁃    Вітаю вас, пане Аней! Я другий старійшина роду Крага, Вадзі! Я прибув сьогодні сюди, щоб виявити шану настільки сильному воїну, що вирішив відвідати наші землі, як ви!
А він вправний на язик. Старійшина витягнув велику шкатулку, поставивши її на стіл і відчинив. Та була повна незнайомих мені різнокольорових камінців. Вираз мого обличчя аж ніяк не змінився, тож я помітив нотку розчарування у його погляді. 
    ⁃    Сідайте, старійшина, - я вказав на лавку на кокпіті поруч із собою. - і ти, Хруда, не стій. Я так розумію, пане Вадзі, що ви не лише для подарунка сюди прийшли сьогодні? Вам саме цікаво хто я? 
Сивий демон усміхнувся і поправив крила, щоб не заважали йому сидіти. 
    ⁃    Ви дуже розумний, пане Анею. Звичайно ж я прибув сюди не лише заради цього. Мене більше цікавить хто ви, і яка ваша мета? Розумієте, я не хочу вас образити, але у нас зараз нелегкі відносини з сусіднім родом, то ж ми маємо бути обережними…
    ⁃    Можу вас запевнити, вам нема про що турбуватися. Єдине, що у мені незвичайного - то я людина, а не демон. Грайлива доля несподівано закинула мене на ваші землі, за що я перепрошую. Але запевняю вас, що тут я не надовго. Мені потрібен ще деякий час, щоб відновитися, після чого я покину вас та повернусь у світ людей. 
    ⁃    Ні ні ні! - Вадзі заперечливо помахав руками - Я в жодному разі не натякаю, що ви будь яким чином заважаєте нам, навпаки, мені дуже цікаво як ви до нас потрапили, пане Анею. Адже людська раса не може вижити у світі демонів, ви ж навпаки, відчуваєте себе добре, наскільки я бачу. Знаєте, нас, демонів, у дитинстві приводять до колодязя смерті, щоб ми побачили тіла людей, котрі вдерлися у наш світ. То ж мені дивно вас бачити. 
    ⁃    Так ви не знаєте? 
    ⁃    Про що ви? 
    ⁃    Ті люди не з своєї долі потрапили у світ демонів. Двоє найсильніших нашого континенту так розправляються з тими, хто не згоден з їх диктатурою. Я, скажімо так, теж їх противник, але якимось дивним чином спромігся тут вижити. 
    ⁃    Наскільки ж вони сильні?! - у Хруди очі стали схожі на тарілки - Що навіть вас, пане Аней, спіткала така доля! 
    ⁃    Гадаєш, що ті тіла належать слабшим за мене воїнам? Помиляєшся Хруда, багато з них були сильнішими за мене. Та вони усе одно загинули. Тож мені просто пощастило. 
Здається, мої слова сильно їх вразили. Я майже бачив, як вони зараз розмірковують, наскільки ж сильна людська раса. 
    ⁃    Неймовірно! - Вадзі похитав головою - Пане Аней, то можливо вам не потрібно повертатися? Якщо ваші вороги мають безмежні сили, то який сенс? Ви можете, наприклад, стати запрошеним старійшиною у нашому роді. Лише подумайте, ви матимете усе, чого забажаєте! Будь яка демониця буде лише рада належати такому сильному чоловіку. Якщо вам мало одної, то наші закони дозволяють мати скільки завгодно партнерів! Ми не будемо вас обтяжувати внутрішніми турботами роду, не думайте за це! Ми просто іноді будемо звертатися до вас з проханням про захист від зовнішніх ворогів, і більше нічого! Я гарантую вам повагу усіх членів нашого роду і безтурботне життя у наших землях! 
Я ледь не кровʼю харкнув з такої нахабності. 
    ⁃    Старійшина, те, що мої вороги сильні, зовсім не означає, що я маю здатися їм. І ваше бажання використати мою силу за дрібний прайс… вибачте, але я прощу таку пропозицію лише на цей раз, і давайте закінчимо на цьому. 
Я бачив як Вадзі та Хруда розчаровано знітились. А вона чому? То що, її ідея була? 
    ⁃    Але, - продовжив я - з порожніми руками я вас теж не відпущу, адже, як гість незваний, маю то компенсувати. 
Я витягнув три маріонетки сьомого класу та жетони управління до них. 
    ⁃    Нехай ці маріонетки допоможуть вам у захисті вашого роду від ворогів, старійшина. По силі ці ляльки майже дорівнюють вам, тож певен, що вони стануть у нагоді. 
Я детально пояснив старійшині як користуватися маріонетками, приділивши особливу увагу заміні ядер монстра. 
    ⁃    Ядра сьомого класу?! - ошелешено перепитав він. 
    ⁃    Ну, можна і шостий, але і зиску з маріонетки буде менше. Та ви не хвилюйтесь, ядра сьомого класу вистачить на кілька місяців інтенсивної битви. 
З їхнього захоплення я зробив висновок, що у світі демонів бойові маріонетки були рідким явищем, якщо узагалі існували. Старійшина з дівчиною спустилася з човна на землю і ще кілька годин гралися, віддаючи лялькам різноманітні команди. Але, помітивши на моєму обличчі легкі ознаки невдоволення, швидко попрощалися і пішли геть. І хоча я ще мав до них питання, наприклад, що за камені мани і як їх використовувати, та не зупиняв, розуміючи, що це не остання наша зустріч. 
Провівши гостей поглядом, я знов піднявся у небо і розкинув кола та руни поглинання над лісом і витягнув гримуари Рома. Корисні речі потрібно поєднувати. З часу, коли я сформулював свою власну теорію простору-часу, моє розуміння цих категорій значно поглибшало, і я не збирався зупинятись на досягнутому. Поступово я дійшов висновку, що її, цю теорію, можна покращити і розширити. 
У світі демонів ніч була відсутня як явище, адже велике помаранчеве сонце  завжди висіло у зеніті. А я висів під ним у своїй пізнавальній медитації цей нескінченно довгий день. Я не рахував скільки минуло реального часу, коли відчув, як закляття на моїх хребцях знову почало розростатися, підіймаючись угору через поперековий до грудного відділу. Коли карбування досягло моїх ребер, над головою само по собі загорілося нове яскраво червоне коло магічної печаті. Восьме! Я тепер маг восьмого кола! Я розвіяв кола та руни поглинання і активував магію усіх восьми своїх кіл. Просто так, лише заради своєї власної естетичної насолоди. Великі та яскраві вони одне за одним опускалися до моїх колін, де починали повільно обертатися. 
То на що ж здатна моя магія восьмого кола? Я вказав пальцем попереду себе і почув гучний вибух від простору, котрий колапсував перед мною. Ого! Несподівано… Щоб впевнитись, використав закляття на скелі у кількох кілометрах від мене. Сфера реальності, мерів з двадцять у діаметрі, просто зникла. Ні, я не телепортував її кудись, не стис у щось маленьке. Я її просто стер у просторі-часі, наче і не існувало її ніколи! Я був просто у захваті! Від такого удару не можливо було захиститись чи ухилитись, адже я створював цю сферу просто по координатах у просторі! 
Мені хотілося ще поекспериментувати, щоб визначити на якій максимальній дистанції  можу використовувати це закляття, але відчув як швидко наближається аура Хруди. Вона була якась невпевнена, наче коливалась, поступово затухаючи. Скоріш за все, вона помирала. Дідько! Я вилаявся, і зробив крок у бік демонеси. Якраз вчасно, бо ледь встиг її підхопити, коли вона вже падала на землю, не в силах триматися у повітрі на пошматованих крилах. 
Я поклав їй до рота дві пігулки відновлення та телепортувався до човна, де поклав дівчину на палубу, щоб оглянути. Кілька глибоких ран у районі живота та грудей, дивно, що вона узагалі могла летіти з такими пошкодженнями. Здається, демонічні тіла значно витриваліші за людські. Спочатку я був не певен, що пігулки допоможуть, але рани почали загоюватись. То не така вже й різна наша фізіологія…
    ⁃    Біжіть! Біжіть, пане Анею! - захрипіла вона, розплющивши очі. 
    ⁃    Та що сталося? 
    ⁃    Роди обʼєдналися… Ми програли… Вам треба швидко тікати, негайно! 
    ⁃    Заспокойся і відпочивай, гадаю, я впораюсь. 
За кілька хвилин я відчув наближення незнайомих мені аур, одна як Бойовий Предок вищої ступені, друга як Бог Війни нижньої ступені. Вірніше, Богиня Війни, що зʼясувалося, коли вони наблизилися до нас. Навіть якщо їх і здивував мій вигляд, того вони не показали. 
    ⁃    Віддай нам її! - вигукнув Бойовий Предок, вказавши на Хруду шаблею. 
    ⁃    І чому я маю то робити? 
Богиня Війни, невисока руда демонеса мовчки спостерігала за мною, не наважуючись атакувати незнайомця, що стояв оточений дивними червоними магічними печатками. 
    ⁃    Вона наш ворог! Ти тут ні до чого, ти не з роду Крага, тож просто зникни звідси, і ми зробимо вигляд, що не бачили тебе! 
Зникнути?! Жалюгідний Бойовий Предок наказує мені зникнути?! Я ошкірився і клацнув пальцями. Демон зник з цієї реальності, лишивши по собі лише луну від колапсу простору, де він щойно знаходився. Очі демонеси розширилися від страху. 
    ⁃    Що… Що ти зробив?! Де Марак?! Поверни його негайно! 
    ⁃    Повернути? Ти геть дурна? Твій Марак здох. Теж хочеш? 
    ⁃    Тоді я вбʼю тебе! 
Демонеса витягла списа і закрутила його над головою. Та це ж мій шанс! Можливо, вивчу якісь нові техніки… Я теж витягнув списа і піднявся у небо, порівнявшись із нею. 
    ⁃    Ну спробуй, руда! - я вказав на неї списом у витягнутій руці. 
З глухим гарчанням вона кинулася на мене, стрілою склавши свої крила. Вона і справді була швидка, але тому, хто володів технікою двадцяти семи послідовних кроків… Мені вона загрозою точно не була. Я кілька хвилин просто ухилявся, або відводив вістря її списа своїм, та впевнившись, що нічого цікавого від неї не побачу, одним швидким рухом зніс їй голову. Якийсь час, коли її голова вже котилася по землі, тіло ще безладно літало у повітрі, в різнобій розмахуючи великими чорними крилами, та все ж смерть є смерть - врешті решт воно теж впало, вибивши в землі глибоку воронку. 
    ⁃    Ви сильний, пане Аней! - сказала Хруда, коли я повернувся на човен - Жоден воїн нашого роду не міг їй протистояти, а ви так легко вбили… Та ви даремно то зробили, тепер за нею прийдуть інші. Могли б просто мене віддати!