Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Вона захитала головою від огиди.

— Я хотіла б побачити Ґарва-Ґліб. Будинок відчинено для відвідувачів?

Маршрут вона описала приблизно так, як це напередодні зробила Мейв.

— Пройдіть трохи ліворуч, а тоді ненадовго зверніть праворуч. Як загубитеся, спиніться й запитайте дорогу, та загубитися ви не повинні, бо це не аж так далеко.

Я напружено її слухала, шкрябаючи в маленькому блокноті, який дістала із сумочки.

— Дякую, Дейрдре. А якщо поговорите з Мейв, будь ласка, заразом подякуйте їй від мене. Те, що я знайшла ті могили, дуже багато для мене значить.

— Мейв О’Тул — правдиве джерело інформації. Вона знає більше, ніж усі ми разом узяті. Мене не дивує, що їй дещо відомо і про вашу рідню.

Я розвернулася, щоб піти, й зупинилась: усвідомила, що вже чула це прізвище.

— Прізвище Мейв — О’Тул?

— То було її дівоче прізвище. Ще вона була Мак-Кейб, Колберт і О’Браєн. Вона пережила трьох чоловіків. Почалася невелика плутанина, тож більшість із нас просто користується тим прізвищем, яке в неї було перше. А що?

— Та нічого.

Я знизала плечима. Якщо родина Мейв і жила колись у Ґарва-Ґлібі, то вона про це не згадувала, а я прочитала не так багато зі щоденника, щоб знати, що сталося з тими О’Тулами, яким спробував допомогти Томас.

Доріжка до Ґарва-Ґліба була перегороджена воротами, а ті були зачинені й замкнені на висячий замок. Я побачила будинок крізь дерева. Ожила світлина, залита барвами, але так само недосяжна. Я натиснула на кнопку дзвінка ліворуч від воріт і стала з нетерпінням чекати на реакцію. Відповіді не було. Я знову сіла в автівку, та замість повернутися туди, звідки приїхала, скористалася розвилкою, поїхавши завулком уздовж озера, — хотіла побачити будинок з іншого ракурсу. Однак вузька дорога скінчилася гравійною автостоянкою з краєвидом на видовжений причал, де було прив’язано кілька каное й невеличких човнів. Найближче до причалу стояла хатина, про яку казала Дейрдре і яка виблискувала білизною під блакитними віконницями та оздобленням того ж відтінку, і я пішла до неї, сподіваючись, що там хтось є. Біля дверей на цвяху висіла маленька вивіска, яка стверджувала, що заклад відчинено, і я ввійшла досередини.

Його крихітний передпокій було перетворено на вестибюль із вузьким дерев’яним прилавком і кількома складаними стільцями. На прилавку стояв маленький дзвоник, і я знехотя на нього натиснула. Такий самий був на столі в однієї з черниць у католицькій школі, і вона весь час несамовито в нього дзвонила. Відтоді від цього звуку я скрегочу зубами. Дзвонити знову я не стала, хоча минуло вже кілька хвилин без жодної реакції.

— Містере Доннеллі! — покликала я. — Агов!

Позаду мене відчинилися двері, і я з надією розвернулася. Всередину поволі ввійшов чоловік із водянистими очима й червоним носом. Він був узутий у високі гумові чоботи, на його голові стримів картуз, а штани трималися лише завдяки підтяжкам. Я його налякала, і він сіпнувся, витираючи рота.

— Даруйте, міс. Я не знав, що ви на мене чекаєте. Бачив вашу автівку, та гадав, що то хтось гуляє чи закидає вудку.

Я простягнула руку, і він ніяково її взяв.

— Я Енн Ґаллагер. Хотіла дізнатися, чи можна орендувати на годинку човен.

— Енн Ґаллагер? — із недовірою в голосі перепитав він, наморщивши чоло.

— А що? — протяжно сказала я. — Щось не так?

Він знизав плечима, похитав головою й буркнув:

— Ні. Все так. Можу вас вивезти, якщо хочете. Насуваються хмари, а я не люблю, коли хтось виходить на човні сам.

Мені не хотілося казати йому, що я зараз кину в його озеро попіл, і страшенно не хотілося, щоб він був зі мною, коли я прощатимуся з Оїном.

— Я недалеко. Вам мене постійно буде видно. Я візьму катамаран чи один із тих маленьких човників, які бачила на причалі. Зі мною все буде гаразд.

Він захвилювався, пильно оглянувши мене й визирнувши з вікна на хмарний день і порожні човни, що гойдалися біля його причалу.

— Мені потрібно всього пів годинки, містере Доннеллі. Я заплачу подвійну ціну, — наполягла я. Тепер, опинившись тут, я хотіла покінчити зі своїм завданням.

— Гаразд. Тоді підпишіться тут. Але зоставайтеся близько й пильнуйте хмари.

Я підписала відмову від претензій, виклала на прилавок сорок фунтів і пішла за ним до причалу.

Човен, який він для мене обрав, був досить міцний, хоч і явно знав кращі дні — чи, може, краще десятиліття. До нього додавалися два весла й рятувальний жилет, який я надягнула, щоб розвіяти тривоги містера Доннеллі. Один ремінець на ньому був зіпсований, але я вдала, ніби з ним усе чудово. Містер Доннеллі запропонував покласти мої речі до маленької скриньки у фоє, та я відмовилася. У сумці лежала Оїнова урна, і я не збиралася витягати її перед містером Доннеллі.

— Ваша сумка намокне. Та й одягнені ви недоречно для озера, — забідкався він, оглядаючи мій одяг і тоненькі шльопки. Одягнена я була у важкий, плетений «у кіску» светр, білу блузу та кремові шаровари. Це був єдиний похорон, який судився Оїнові, і кросівки з джинсами були надто повсякденні для цієї події.

Я мимохіть повернулася думками на Баллінаґарський цвинтар, до каменів у траві, які відвідала напередодні. Для Оїна я хотіла саме такого. Пам’ятника його життю. Чогось вічного. Чогось із його іменем і роками життя. Та він про таке не просив, а залишати могилу в Баллінаґарі, могилу, до якої ніхто не ходив би та про яку ніхто не дбав би після мого повернення до Штатів, теж начебто було б неправильно.

Я дала обіцянку і тепер, зітхнувши, взяла за руку Джима Доннеллі, ступила в ялик, що гойдався на хвилях, і рішучо взялася за весла. Містер Доннеллі із сумнівом поглянув на мене, а тоді відв’язав човна й добряче штурхонув його ногою.

Я занурила весло у воду ліворуч від себе, а тоді — праворуч, потроху експериментуючи й намагаючись увійти в ритм. Човен відгукнувся на мої старання, і я стала мало-помалу віддалятися від причалу. Відгребу трішечки від берега, та й по всьому. Небо вже посіріло, зате вода була спокійна й безтурботна. Містер Доннеллі якийсь час спостерігав за мною, вважаючи за потрібне переконатися в тому, що зі мною все гаразд, а тоді пройшов причалом назад, до берега та