Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Джейкобс був ще хлопчиною, він працював в агенції «Фіттес» у Лондоні. Тоді він, звичайно, був завзятим оперативником. Але не тепер. Як і в кожного дорослого, його відчуття притупились, і він уже не міг легко розпізнавати привидів, — отож поклав на нас обов’язки бути його очима й вухами. Це було цілком справедливо. Так робили всі керівники. Їхня робота полягала в застосуванні накопиченого досвіду й швидкому мисленні — коли треба керувати агентами під час появи Гостя, узгоджувати план атаки або, якщо потрібно, забезпечувати терміновий відступ. Під час моєї служби в агенції Джейкобсові це вдавалося непогано. Та вряди-годи, під час нескінченних очікувань, слухань і спостережень у темряві, йому починав уриватись терпець. Він довго не наважувався підійти до місця появи привида, та й потім робив це вкрай неохоче. В нього трусилися руки, він палив сигарету за сигаретою, вигукував накази здалеку, сахався від кожної тіні. Якось уночі, коли я підійшла до нього, щоб доповісти про виконане завдання, він прийняв мене за Гостя — вихопив у паніці рапіру й відтяв мені клапоть каптура. Мене врятувало лише те, що його рука схибила.

Ми, агенти, знали, на що перетворився Джейкобс, і не дуже цим переймалися. До того ж він платив нам гроші і взагалі був шанованою в нашому містечку особою, отож ми мусили миритись із його дивацтвами й довіряти йому. Врешті-решт, нічого страшного в нас не відбувалося — аж до тієї ночі на Вайсбернському млині.

* * *

То був водяний млин на півдорозі до долини Вайс, що мав недобру славу. Через одну чи дві колишні смертельні пригоди млин стояв закритий уже багато років. Місцева фірма з лісозаготівель вирішила влаштувати тут свою контору, та їм хотілося бути певними в безпеці цього місця. Отож керівництво фірми звернулося до Джейкобса з проханнями перевірити все й переконатися, що там немає нічого надприродного.

Ми вирушили в долину надвечір і дісталися туди вже в сутінках. Був спекотний літній вечір, на деревах співали пташки. В небі з’явилися перші зорі. Млин виявився великою темною спорудою, що височіла посередині долини, між скелями та ялиновим бором. Річка тихенько пливла повз дорогу, посипану рінню.

На головних дверях млина висів важкий замок. Шибку в панелі дверей було розбито, і отвір забили дошкою. Зібравшись біля входу, ми перевірили наше знаряддя. Джейкобс за звичкою знайшов собі сидіння — найближчий пень. Він запалив сигарету. Ми використовували свої Таланти й доповідали про те, що відчували. Тільки мені було чомусь тривожно.

— Ніби хтось схлипує, — сказала я. — Дуже тихо, але зовсім поруч.

— Як саме схлипує? — перепитав Джейкобс, спостерігаючи за кажанами, що пролітали в нього над головою.

— По-дитячому.

Джейкобс розгублено кивнув, навіть не поглянувши на мене.

— Убезпечте першу кімнату, — наказав він. — І перевірте все ще раз.

Замок за багато років заіржавів, а двері перекосились. Ми штовхнули їх — і освітили нашими ліхтариками простору покинуту кімнату з низькою стелею й шаром сміття на потрісканому лінолеумі. Там стояли столи й табуретки, по стінах видніли написи, смерділо гнилою деревиною. Десь унизу було чути шум води.

Ми увійшли, тягнучи за собою шлейф тютюнового диму. Джейкобс із нами не пішов. Він залишився сидіти на пеньку, втупившись у власні коліна.

Тримаючись укупі, ми зосередились на своїх Талантах. Я знову почула схлипування — тепер уже гучніше. Ми вимкнули свої ліхтарики, щоб швидше виманити привида: минуло багато часу, перш ніж ми побачили невеличку світлу постать, що кралася віддалік, у кінці проходу, який вів углиб млина. Коли ми знов увімкнули ліхтарики, в проході вже нікого не було.

Я повернулася, щоб доповісти про нашу знахідку.

— Пол і Джуді кажуть, що привид схожий на малу дитину. Більше нічого додати не можу. Він ледве помітний і майже не ворушиться.

Агент Джейкобс змахнув попіл на траву:

— Він не звертався до вас? Не пробував наблизитись?

— Ні, сер. Дехто з нас вважає, що це слабка форма Першого Типу. Можливо, відлуння якоїсь дитини, що колись працювала тут...

— Що ж, гаразд. Спробуйте відігнати його залізом. Тоді ви зможете знайти Джерело.

— Так, сер. Тільки...

— Що таке, Люсі?

— Щось тут... не так. Мені це не подобається.

Кінчик сигарети спалахнув у темряві червоним, коли Джейкобс поволі затягся тютюном. Як і завжди, його руки трусились, а в голосі було чути роздратування:

— Не подобається? Звичайно. Це ж дитячий плач. А щось іще ти чула?

— Ні, сер.

— Може, ще чийсь голос? Якогось іншого, дужчого Гостя?

— Ні...

То була правда. Більше я не почула нічого небезпечного. Усе, що стосувалось привида, було кволе й тихе. Ледве помітне — і звук, і постать... Звичайнісінька мізерна Тінь. Ми змогли відчути це тричі поспіль. Та мені все одно було тривожно. Мені не подобалось, як цей привид меншає — ніби згортається...

— А що кажуть інші? — питав далі Джейкобс.

— Вони думають, що це легка справа, сер. Їм кортить мерщій упоратися з Гостем. Та, як на мене, тут щось не те...

Я почула, як він совається на пеньку. В гіллі зашурхотів вітер.

— Я можу наказати їм повернутись, Люсі. Але твоїх непевних відчуттів тут замало — потрібна вагома причина.

— Ні, сер... Усе гаразд. — Я зітхнула й нерішуче спитала: — Може, ви підете зі мною? Мені цікава ваша власна думка...

Запала важка мовчанка.

— Просто виконуй свою роботу, — обізвався нарешті Джейкобс.

Усі інші палали нетерпінням. Коли я подала їм знак, вони вже зайшли далеко в прохід — з піднятими рапірами й соляними бомбами напоготові. Проте далека світла пляма відчула наближення заліза. Вона здригнулась і зменшилась, замерехтіла — мов зображення в старому телевізорі — й вирушила туди, де прохід повертав убік.

— Тікає! — загукали мої товариші.

— Зараз зникне!

— Не зводьте з нього очей! Ми не можемо загубити його!

Якщо не вдасться помітити точку зникнення Гостя, це серйозно утруднить пошук Джерела. Тому вони так і рвалися вперед. Діставши рапіру, я кинулася за ними. Тінь так зменшилася, що мала от-от щезнути. Усі мої тривоги тепер видавалися безглуздими.

Маленький, як дитина, привид підскочив і пропав за рогом. Мої товариші помчали за ним навздогін; я поспішала за ними. Та не встигла я підійти до повороту, як яскравий спалах плазми вдарив у стіну переді мною. А потім заскрипіло залізо й вибухнув самотній магнієвий вогонь. У