Читати книгу - "Патерн, Володимир Львович Єшкілєв"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я просто тобі так кажу.
— Що значить «мотивувати»?
— Ну, зробимо йому легенький мінет, корони не впадуть.
— Легенький? — перепитала Софія, а про себе подумала: «Точно птеродактиль. Он який у неї ніс довгий. Молодша за мене, а вже косить під мамку. Продає мене, типу».
— За щоку, — розтлумачила Тася, — Ти — за ліву, я — за праву. Дурочкою не прикидайся. Ще скажи, що ніколи пацанам не робила.
— Угу, дуже смішно, — буркнула Софія. Вона раптом уявила, як біля її рота ворушиться щось бліде, слизьке, товсте, схоже на здоровенного вимогливого хробака.
Софію знудило.
— Але ти мальвіна, я прозріваю.
Тася допомогла подрузі витерти обличчя.
— Так звідки в тебе гроші?
— Друган дав.
— Айтішник?
— Ага.
— Багато дав?
— На смартік стане.
— І ти мені будеш казати, що йому не давала.
— Тобі так принципово?
— Ні, просто тобі дивуюсь.
— Це пред’ява якась? — напружилася Тася.
— Знаєш, Тась, мені реально пофіг, що ти там робила з тим айтішником. То чисто твої тьорки, я в них не втикаюсь. Але не кажи, що я робила комусь мінет. Ніколи такого не кажи. Це — тріпотня, чуєш?
— Зосько, ти мальвіна. Однозначно, — після драматичної паузи похитала головою Тася.
— Сама ти мальвіна! — Софія влізла в мокасини, зістрибнула з лавки й відійшла від подруги на соціальну дистанцію. — Ти свічку не тримала й не гони на мене.
— Усе ясно, — Тася згребла свої речі, підвелася й обтріпала спідницю. — Ти мне больше не дружок...
— Наступного разу фільтруй базар.
— Та пішла ти... — Тася гордо розпрямила спину, спритно крутнулась на підборах і рушила до паркової брами.
«Лонґрід про стриптизерок-початківиць?»
Антону здалося, що смартфон маякнув білим спалахом.
Він поклав книжку поряд із кальяном і продивився месенджери. Назар прислав файл у телеґрамі. Однісінький файл.
Антон пробіг очима текст. І миттєво забув про пригоди Софії з Тасею.
9
Тих, кому довелося блукати поверхами бетонної піраміди, вражали не лише розміри залів, галерей і холів. Їх, серед іншого, дивувала кількість туалетів. А також спосіб їх розміщення. Часом здавалося, що за кожним заворотом галереї або коридору зачаївся скляний анклав з кабінками, рукомийниками і дзеркалами.
Щодо виникнення цього ретирадного сузір’я існували різноманітні припущення. Серед іншого, розповідали, що генеральний замовник мав проблеми з несподіваними нападами ведмежої хвороби. Але більшості таке пояснення здавалося лише анекдотом. Більшість відносила цю Гігієнічну надмірність на рахунок загальної гуманізації світу.
На широкому підвіконні одного зі скляних анклавів сиділа ведуча і втикала у смартфон. Вона бурмотіла нерозбірливі прокляття, вмикала й вимикала режим «селфі», користуючись фронтальною камерою замість дзеркала. То телефонувала туди, де їй не відповідали, то переглядала старі повідомлення у вайбері.
Якби хтось заглянув до туалету тієї години, то здивувався би безладдю, що панувало навколо вродливої і доглянутої жінки. Плетена торбинка від Balmain шматою звисала з підвіконня. Косметичка, зарядні пристрої, лак для волосся, павербанк, упаковка вологих серветок, щітка для волосся та кишенькова фляжка випали з торбинки, утворивши щось проміжне між хаосом і композицією, складеною для написання постмодерного натюрморту. Доповнювала її недопита пляшка.
Не дочекавшись відповіді на чергове послання, ведуча голосно матюкнулася, відпила з пляшки, знову поглянула на екран і кинула смартфон на підвіконня.
— Сраний лікер, — сказала вона.
Кілька секунд посиділа мовчки, відтак повторила, розділяючи на склади:
— Сра-ний лі-кер...
Цієї миті до туалету зайшла Христина. Одягнена як для вечірки, у червоному коктейльному платті та яскравому макіяжі.
— Що? — запитала вона.
— Ти чого не відповідаєш?
— Бо так.
— Забила на мене?
— Нас викликали.
— Ти так була зайнята, що не могла двох слів відписати?
— Я ж кажу: нас викликали, — терпляче повторила дівчина. — Тобі ж не треба пояснювати?
— Не треба.
— Тоді які питання?
— Хочеш? — Ведуча простягнула їй пляшку.
— Ні. — Христина дивилася на неї з висоти своїх ста вісімдесяти (плюс підбори) сантиметрів. — Щось сталося?
— Як знаєш. — Ведуча поставила пляшку на підлогу, знайшла смартфон і вимкнула. — Поспілкуємося?
— Я вже сьогодні наспілкувалася. — Христина черкнула долонею по шиї. — Отак. Спочатку зі слідчими, а тоді...
— Слідчі... Зі мною також говорили. Зануди. Дивляться на нас як на лайно.
— Та нормально дивляться.
— І про що вони тебе питали?
— Так, херню всяку.
— Яку саме?
— Де була, що робила, коли востаннє бачила Мілу Вікторівну.
— А ти?
— Відповідала.
— Правду?
— Так.
— Правду й лише правду, — реготнула ведуча.
— А мені нема чого приховувати.
— Зовсім?
— На відміну від інших.
— Ти на щось натякаєш?
— Ні.
— А хто такі «інші»?
— Ті, хто бреше.
— Усі люди брешуть, — засміялася ведуча, сміх перейшов у затяжний кашель; вона ледь зупинилася, відтак витерла губи серветкою, відкрила косметичку. — Про когось конкретно запитували?
— Про Назара Михайловича.
— І про що питали?
— Де він був і що робив.
— Де був, що робив... Ясно. — Ведуча відновила колір на губах. — Це не розслідування, це хрінь якась.
— Чому?
— Бо насправді ніхто не хоче правди. Правда нікому не вигідна.
— А буває інакше?
Ведуча склала косметичку, відтак запитала:
— Більше нічого не питали?
— Нічого, — знизала плечима Христина. — Сказали, як буде треба, то ще викличуть.
— Може, й не треба буде. Стомилася?
— Та дурдом якийсь.
— Це точно.
— Поспати би годин шість.
— Вам нададуть відпочинок. — Ведуча глянула на Христину. — Тобі пасує це плаття.
— А додому можна буде поїхати?
— Напевно, ні.
— Ні?
— Думаю, що ні, — похитала головою ведуча. — Телешоу, сонечко, робляться на одному настрої. Одним потоком. Це — виробництво, конвеєр. А якщо учасники роз’їдуться... Ти ж розумієш, дома все інакше. Енергетика інша. Хтось зап’є, хтось захворіє, у когось плани поміняються... Не збереш вас потім.
— Хріново.
— Усе хріново, сонечко, усе дуже-дуже хріново... — кивнула ведуча й відпила з пляшки. — Солодкий, зараза... — Вона сплюнула, злізла з підвіконня і підійшла до Христини, — Я знаю про вас із Мілою.
— Про нас із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Патерн, Володимир Львович Єшкілєв», після закриття браузера.