Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Сеньйор Альдо Марчена якраз заступив на зміну, коли поступив новий дзвінок, що до моргу везуть нове тіло на розтин. Вимагалось найшвидше провести весь можливий аналіз. Такий поспіх означав лише одне – сталось ще одне вбивство. Альдо сподівався ще раз побачити Елену Рівера. Вона припала йому до душі. Він сам не розумів чим, але було в ній щось, що сильно вирізняло її серед тутешніх дівчат, навіть тих, що мали такі серйозні посади. Сеньйор Марчена сподівався побачити Елену, але він і не підозрював, що побачить її в такому стані: червоні вирячені очі, бліде обличчя, її волосся… Здавалось, що не один раз вона трималась за голову руками. Біла ділова сорочка була розкрита на три перші ґудзики, плащ був не зав’язаний і заледве тримався на плечах. Елена не відривала від вуха телефон, щось весь час комусь кричала і віддавала накази.

- Я сказала, що це має бути ВЖЕ зроблено! Ви мене погано чуєте?! Мені потрібна вся можлива інформація. Телефони, знайомі, сім’я. Будь-які контакти. Все, що знайдете. І так. Обов’язково треба попередити рідних…

На цих словах в неї зникли всі сили. Вона дивилась на темний екран телефону і нічого не бачила. Елена стояла, наче була прибита до підлоги.

- Елено, може ти поїдеш, відпочинеш. Я тут са…

- Йди геть.

Вона це сказала спокійно, майже пошепки. Тому, коли Федеріко знову до неї звернувся з тією самою пропозицією, Елена вже голосніше повторила:

- Йди звідси геть, Федеріко! Прости йди! Залиш мене.

- Я хотів… Це ж все ж таки наша спільна справа…

- Сеньйоре Кортес, Ви йдіть. Я дам Вам знати, коли будуть якісь результати.

Альдо Марчена за роки своєї роботи коронером навчився розпізнавати початок істерики. Рідні та близькі часто приходили для того, щоб підтвердити тіло їхнього родича. Тому така реакція була нормальною. А от чому в головного прокурора столиці Елени Рівера була така поведінка,  сеньйора Марчена зацікавило. Тому він спровадив Федеріко якомога швидше. І ще трошки тому, що й він не міг довго витримувати скиглія Кортеса. Але істерику через це він не влаштовував.

Елена так і залишилась стояти, навіть не помітивши, що Кортес пішов. Вона тихо плакала, по щокам текли сльози, а в руках ще міцно був затиснутий телефон.

- Може Ви присядете, Елено? В мене є міцний та теплий чай. Це те, що Вам зараз допоможе…

- Що?

- Кажу, що зараз наллю Вам чаю. Будете?

- Так.

- Сідайте.

Альдо обережно направив Елену в інше приміщення. Там було тепліше та стоял невеликий стіл зі стільцями. Марчена причинив двері, щоб холод менше проникав у приміщення та ввімкнув світло. Воно було тепле. Це мало теж свій певний ефект – нагадувало про існування життя.

- Ось. Це зелений чай. Є ще цукор та печиво. Сам не додавав. Не знав, чи п’єте.

- Дякую.

Елене тепер так само, як до цього дивилась в телефон, не відводила погляд від чаю в чашці.

- Поговіріть зі мною.

Вона покрутила головою, що означало «ні». А потім знов заплакала.

- Ви знали того, кого привезли?

Елена ствердно махнуло головою та зробила ковток напою.

- Добре знали?

Вона двічі махнула головою та закрила обличчя руками.

- Як я про це скажу його батькам..?

- Вам не обов’язково це робити самостійно.

- Але вони будуть знати. Знати, що я була тут і не вберегла його. Знати, що я приїхала сюди і стала причиною цього.

- Ви не винні в тому, що сталось. Якщо вбивця звісно не Ви…

Альдо хотів хоч якось витягти Елену з того вихору емоцій, які починали поглинати її зараз. Принаймні руки від обличчя вона прибрала та не дуже привітно на нього подивилась.

- Ви думаєте, це смішно?!

- Ні. Але Ви зараз робите гірше лише собі. Мертвого своїм стражданням Ви не повернете до життя. А от знайти того, хто це зробив, – це Ваш обов’язок.

- Він був моїм найкращим другом.

- Так і покарайте винного, а не себе. Ви тут ні до чого.

- Якщо б я сюди не приїхала – він був би живим. Я несу тільки смерть та розпач.

- Що-за дурість?! Елено, Ви доросла людина з серйозною посадою. Що Ви таке говорите?!

- Це правда. Мій психотерапевт вважає, що в мене якийсь талан притягувати невдачі.

- Припиніть платити цим шарлатанам і послухайте мене.

- А Ви не шарлатан?

- Я бачив людське горе багато сотень разів. Я знаю, що втратити когось – важко і дуже боляче. Але людина не винна в цьому, якщо тільки не вона фізично до цього причетна.

- А якщо морально? Якщо людина в записці вказала на тебе, сказавши, що через тебе вона йде з життя?! Що тоді?!

- Це Ви про кого, Елено?

- Мій чоловік. Він помер. Скоїв самогубство та звинуватив у всьому мене.