Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

В ту хвилину в моїй голові знову промайнула моя давнішня думка про визволення... Я мав під своєю командою маленьке судно і, як тільки господар пішов, почав готуватись — проте не рибалити, а мандрувати, хоч не тільки не знав, а навіть і не думав, куди прямувати. Всяка путь була добра для мене, аби тільки нею можна було втекти.

Спершу я мусив переконати мавра, що нам треба запастись їжею, бо ми не в праві розраховувати на хазяйський хліб. Той згодився й приніс на баркас великий кошик з сухарями чи місцевими бісквітами і три глечики прісної води. Я знав, де стоїть у господаря скринька з пляшками (захопленими, як це було видно з етикеток, на якомусь англійському кораблі) і, поки мавр порався на березі, переправив їх на баркас і поставив у шафку так, ніби вони ще раніше були приготовлені для господаря. Я приніс також велику грудку воску — фунтів п’ятдесят вагою, мішок прядива, сокиру, пилку та молоток. Все це згодом стало нам у великій пригоді, особливо віск, з якого ми виробляли свічки. Я вигадав ще одну штуку, на яку з сердечної простоти впіймався мавр. Ім’я його було Ізмаїл, а звали його Мулі чи Молі. Я сказав йому:

— Молі, на баркасі у нас рушниці нашого господаря; що, якби ти розжився трохи пороху та дробу? Може, ми вбили б собі кілька алькамі (птиця, подібна до наших куликів), я знаю, що господар тримає порох та дріб на кораблі.

— Гаразд, я принесу, — відповів він і приніс велику шкіряну торбу з порохом фунтів на півтора, якщо не більше, другу — з дробом, фунтів п’ять чи шість завважки, та кілька куль, і все це склав у баркас. Крім того, у великій каюті я знайшов ще трохи хазяйського пороху, який я пересипав в одну з великих півпорожніх пляшок, що були в скриньці, переливши з неї перед тим рештки вина в іншу пляшку. Призапасши отак усе потрібне для подорожі, ми вийшли з гавані рибалити. У вартовій башті біля входу до гавані знали, хто ми, і не звернули на нас уваги. Відійшовши від берега не далі, як на милю, ми згорнули парус і почали рибалити. Вітер дув північно-східний, що зовсім не відповідало моїм бажанням, бо, якби він дув з півдня, я напевне міг би допливти до берегів Іспанії або принаймні досягти бухти Кадикса[14]. Проте, вирішив я, звідки б не дув вітер, мені треба втекти з цього жахливого місця, здавшись на ласку долі.

Порибаливши деякий час і нічого не піймавши (коли в мене бралась риба, я не витягав вудки, щоб мавр нічого не бачив), я сказав йому:

— Тут нічого не вийде. Так ми не виконаємо хазяйського доручення. Нам треба відійти далі.

Не підозрюючи підступу з мого боку, він не заперечував і, бувши в передній частині баркаса, поставив паруси. Я був коло стерна і скеровував баркас далі у відкрите море, а коли він відійшов ще милі на три, зупинив його, ніби для того, щоб рибалити. Тоді, передавши стерно хлопчикові, я підійшов до мавра ззаду, нахилився, раптом схопив його поперек і викинув за борт. Він зараз же виринув, бо плавав мов корок, і в крик почав благати забрати його на баркас, обіцяючи поїхати зі мною хоч на край світу. Він плив так швидко, що скоро наздогнав би мене, бо вітру майже зовсім не було. Тоді я пішов у каюту й, принісши одну з рушниць, націлився в нього й сказав, що не зроблю йому ніякої шкоди, коли він дасть мені спокій.

— Ти, — сказав я, — добре плаваєш; на морі тихо, пливи собі до берега, я тебе не чіпатиму. А коли ти наблизишся до баркаса, я прострелю тобі голову, бо непохитно вирішив повернути собі волю.

Тоді він повернув до берега і, напевне, бувши чудовим плавцем, щасливо добрався до суходолу.

Я міг би втопити хлопчика, а мавра взяти з собою, але покластись на мавра не можна було ні в якому разі. Коли він відплив, я обернувся до хлопчика, якого звали Ксурі, й сказав йому:

— Ксурі, якщо ти будеш держатись мене, я зроблю з тебе значну людину, а коли ти не погладиш свого обличчя на знак вірності мені (тобто не присягнешся бородою Магомета та його батька), то я буду змушений кинути тебе в море.

Хлопчик усміхнувся, дивлячись мені просто в вічі, й відповів так щиро, що я не міг йому не повірити. Він заприсягнувся не зраджувати мене і їхати зі мною хоч на край світу.

Поки мавр, пливучи, не зник з моїх очей, я прямував у відкрите море, часом проти вітру, щоб про нас думали, ніби ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, подумала б кожна розумна людина). Хто ж бо справді міг припустити, що ми попливемо на південь, до тих варварських берегів, де цілі юрби негрів на своїх човнах оточили б і вбили б нас; де, як тільки ми ступили б на землю, нас пожерли б хижі звірі або ще безжальніші дикі істоти в образі людському?

Але, як тільки почало смеркати, я змінив курс і став керувати на південь, ухиляючись трохи на схід, щоб не дуже віддалятись від берегів. Завдяки досить свіжому вітрові й спокійному морю, ми йшли так добре, що другого дня о третій годині, коли вперше перед нами показалась земля, опинились не менше як за півтораста миль на південь від Салеха, далеко за кордонами володінь марокканського султана й усіх інших тамтешніх володарів, бо ми не бачили жодної людини.

Я набрався такого страху у маврів і так боявся знову потрапити їм до рук, що не хотів ні спинятись, ні приставати до берега, ні кидати якір. Вітер був сприятливий п’ять днів, після чого змінився й подув на південь. За моїми міркуваннями, якщо за нами й гнались, то, не здогнавши до цього часу, мусили відмовитись від погоні. Отже, я зважився підійти до берега й кинув якір у гирлі якоїсь маленької річки. Що це була за річка,