Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Увечері 16 грудня, отямившись після трагедії, розлючені шахтарі спонтанно пішли на штурм Луганської обласної адміністрації. Калітвенцев встиг зупинити гірників уже всередині будівлі, на першому поверсі. Через дві години їм було представлено нового гендиректора «Краснодонвугілля» Семена Керкеза, а до 6 ранку борги із зарплати та регресів були погашені. Олександр Міхалевич помер 28 грудня в реанімації.
Луганський «майдан», на відміну від київських, відставки чиновників не вимагав і задовольнився відразу ж після того, як влада погодилася погасити борги. Луганські події не призвели навіть до зміни губернатора, хоча принижень від чиновників шахтарі натерпілися достатньо. У наступному 1999 році страйки ще тривали, але в подальшому влада вже не доводила ситуацію до бунтів та кривавих бійок. Краснодонські шахтарі ще двічі починали марш на Київ. Спочатку близько тисячі робітників шахти «Талівська» встигли дійти до Донецької області, перш ніж уряд зміг погасити борги. А потім на такий самий марш зважилися гірники шахти імені Лютікова — з ними також домовилися через півтора місяці на півдорозі.
Наприкінці 90‑х Донбас був близький до повстання. Вулицями шахтарських міст блукав привид голодних бунтів, але весь пар пішов у свисток. Своє невдоволення люди врешті–решт висловили тільки на виборах. Населення бідної та зруйнованої Луганської області на парламентських виборах 1998 року масово проголосувало за КПУ, яка й не думала займатися опозиційною діяльністю всерйоз, а потім на президентських — за лідера комуністів Петра Симоненка, який і не думав усерйоз боротися за пост президента. Звісно, жодного покращення таке голосування не дало.
Деякий час імена справжніх убивць заводів і шахт були на слуху. їх проклинали, ненавиділи, вимагали для них суду і в’язниці. «Не под силу и чуме то, что удалось Кучме» — писали на своїх листівках у 1999 році прихильники комуніста Петра Симоненка. Але зовсім скоро, лише за кілька років, у Донбасу з’явилися нові вороги — «помаранчеві» політики. І старі кривдники швидко стали союзниками у боротьбі з новою, тепер уже «помаранчевою», чумою. У 2004 році комуністи підтримали на президентських виборах ставленика Леоніда Кучми, колишнього губернатора Донецької області Віктора Януковича, і разом із «луганськими» та «донецькими» виступили єдиним фронтом проти опозиціонера Віктора Ющенка.
Дивно, але факт. Населення регіону, який зазнав жахливого занепаду, замість того, щоб домагатися покарання для справжніх винуватців закриття та розграбування підприємств, раптом спрямувало свою злість на зовсім інших людей, ні в чому перед ними не винних. До того ж на підставі якихось абсолютно безглуздих претензій на кшталт «дружини–американки» або неіснуючого поділу країни на сорти. Справжні ж архітектори затяжної депресії, з вини яких шахтарі спалювали себе живцем, а цілі міста перетворювалися на руїни, вважалися «патріотами Донбасу» та почесними громадянами шахтарських міст. Наче й не було розпиляних на металобрухт заводів, затоплених виробок та безпросвітних років безгрошів’я.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО»
У березні 2002 року в Україні відбулися чергові парламентські вибори. На них президент Леонід Кучма знову, як і у 1999 році, отримав у Донецькій області потужну підтримку. Блок партій «За Єдину Україну», що орієнтувався на нього, отримав на Донеччині 36,8% голосів. Це був найвищий результат у всій країні, і Донецька область стана єдиним регіоном, де блок «За ЄдУ» виграв вибори. У Луганській області «За ЄдУ» набрала лише 14,4% і значно поступилася комуністам, які отримали майже 40%. Крім того, кандидати від влади перемогли на Донбасі у більшості мажоритарних округів. Але в масштабах усієї України провладна партія отримала лише 11,8%. Цей результат був значно нижчим за той, на що розраховував Кучма.
Спочатку депутати від об’єднання «За ЄдУ» сформували в парламенті єдину фракцію, але у червні 2002 року вона розпалася на кілька дрібніших об’єднань. При цьому депутати з Донецької області сформували фракцію «Регіони України», яка пізніше стала основою фракції Партії регіонів, а «луганські» об’єдналися у власну парламентську групу під назвою «Народний вибір». Головою луганської фракції став колишній заступник Єфремова в обласній адміністрації Микола Галочка.
У регіональній луганській пресі тих часів можна знайти публікації, в яких Єфремов, не соромлячись, хвалив самого себе за таку мудру тактику — створення власної групи у Верховній Раді. На неї у регіональної еліти були великі сподівання, яким, проте, не судилося збутися.
«На деякому етапі Єфремов, як відомо, вирішив стати самостійною фігурою. Від Києва він — і політично, і географічно — був відгороджений двома потужними регіональними формуваннями — харківським та донецьким «кланами». При цьому Олександр Сергійович далі грав свою політичну роль, малопомітну, але досить важливу. Він належав до числа тих регіональних лідерів, які вважалися улюбленцями президента. І стояти в суспільній ієрархії нижче від сусіда Віктора Януковича йому не хотілося. Тому за першої ж нагоди Єфремов вирішив створювати власну фракцію в парламенті», — писала газета «Дзеркало тижня» влітку 2002 року.
Деякий час Єфремов претендував на роль самостійного гравця, але довго конкурувати з «донецькими» не зміг. На відміну від сусідів, клан Єфремова не мав достатніх ресурсів. Крім того, до об’єднання підштовхувала нова «помаранчева» загроза. Парламентські вибори 2002 року виграв блок Віктора Ющенка «Наша Україна», який перебував в опозиції до Кучми. Ющенко отримав на виборах 23,5%, випередивши навіть комуністів, які мали 20%. Ще 7,2% отримав союзний Ющенкові Блок Юлії Тимошенко. Після загрози «червоного реваншу», якого побоювалися у другій половині 90‑х, несподіваний результат націонал–демократів вселяв оптимізм прихильникам європейського вектору. Стало ясно, що Україна поступово прощається з радянським минулим.
Результат Ющенка підтвердив його потенціал як основного опозиційного кандидата на майбутніх президентських виборах 2004 року. Але при цьому залишалося не зрозумілим, хто ж буде його опонентом — кандидатом від влади? В Україні намічалися серйозні зміни. Другий термін Кучми добігав кінця, а балотуватися на третій він не мав права за Конституцією. Президентові потрібен був «спадкоємець», але його все ще не було видно. Тим часом популярність влади падала, і результат парламентських виборів наочно це показав.
Окрилені успіхом, «помаранчеві» вирішили розвинути наступ. Уже у квітні Юлія Тимошенко зажадала дострокової відставки президента та уряду. До її вимог відразу приєдналися соціалісти, а трохи пізніше — і депутати з «Нашої України». Опозиція заявила про свої наміри організувати восени масовий мітинг та акції громадянської непокори під назвою «Повстань, Україно!». Початок акції призначили на 16
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
