Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Все. Я зробив це… Руки на пояс. Очі закрити… Свист, нудота… і я знову в кріслі десантного модуля. Розплющую очі і з мимовільним захопленням дивлюся на велетня, що наближається. Флагман флоту Хантерів навіть здалеку не вміщається в ілюмінаторі, і оцінити його розміри неможливо. Але навіть тієї частини, що я бачу, достатньо, щоб зрозуміти: він величезний. Навіть не віритися, що таку міць можна не просто побудувати, але вона ще й літає. Як колись казали, борознить простори. Не дивно, що Земля так швидко програла. Нам до технологій Хантерів, як, наприклад, людству часів пари та вугілля, до останніх років перед Вторгненням.

Поки дивився, з борту зорельота висунулась якась ажурна конструкція, найбільше схожа на окремий проліт мосту.

— Стикуємось… — оголосив Ка-Гор. — Прибули.

Рух човника ще більше сповільнився, а потім із «моста» по нас вистрілили… гнучкими батогами. Ті, як змії у стрибку, дотяглися до модуля і прилипли до його носової частини. Після чого почали втягуватися назад, буксуючи за собою човник. Коли вся слабина була вибрана, почулися металеві клацання, і човник щільно причепився до тієї дивної конструкції. А потім і вона сама почала складатися сама в себе, як телескоп, поки борти човника і зорельота не зіткнулися.

— Швартування завершено, — почувся незнайомий голос. Судячи з відсутності інтонацій, голос належить штучному створінню. — Прохання залишатись на місцях, до завершення підготовки шлюзу.

Перебірка між салоном і кабіною від'їхала убік і в отворі виникла постать Ка-Гора.

— Ну як враження? — із помітною гордістю поцікавився інопланетянин.

— Вражаючі… — машинально промовив я. Але згадавши, що роль треба грати до кінця, поспішив додати. — Неймовірна міць… Люди ще не скоро зможуть досягти такого.

— Не дивно, — кивнув Хантер. — Наша цивілізація старша за вашу на кілька тисяч років. Отже, у вас все ще в майбутньому…

— А воно буде, це майбутнє? — не втримався я від сарказму.

— Не підганяй події, Лео-Ніде, — якось загадково посміхнувся Ка-Гор. — У мене є відповідь на твоє питання. Але, я не хочу забигати це пгаво у свого кегівника. Потегпи кілька хвилин, і адмігал сам тобі все пояснить. Я ж обіцяв сюгпгиз.

Гаразд. Зачекаю. Пара хвилин нічого не вирішує. А там подивимося, чий сюрприз сюрпризніше. 

— Тиск збалансований. Двері розблоковані, — незабаром так само безпристрасно повідомив черговий. — Ласкаво просимо на борт лінкора «Дані аянто ніово».

З тихим шипінням бортові двері відійшли убік, відкриваючи прохід у досить об'ємну камеру, здатну одночасно вмістити більше десятка людей.

— Ходімо… — зробив запрошення Ка-Гор, першим переходячи на борт зорельота.

Я ступив слідом.

Лейтенант торкнувся долонею стіни, і двері за нами з тихим шипінням зачинилися. Все, більше ніяких проміжків, я в самому лігві ворога. І зовсім не факт, що виберусь звідси живим.

Як тільки шлюз закрився, освітлення всередині на мить спалахнуло яскраво-блакитним спалахом. Аж в очах запекло.

— Дезінфекція, — заспокійливо промовив Ка-Гор.

— Не можна було попередити? — пробурчав я, витираючи сльози, що мимоволі виступили.

— Вибач… Забув. Це настільки звична процедура, що не звертаєш уваги.

— І багато ще буде такого, звичайного?   

— Ні. Це разова дія. Більше ніяких неприємних несподіванок.

Знову зашипіла пневматика, відчиняючи протилежні двері, і я мимоволі позадкував, насилу зберігаючи спокій. У коридорі, що відкрився, стояли два карателя і цілилися в нас з бластерів.

— Не зрозумів?! — схоже Ка-Гор був здивований не менше. — Це що таке?! Негайно прибрати зброю!

Моє володіння мовою Хантерів бажало кращого, але разом із поверхневим скануванням думок дозволяло зрозуміти якщо не дослівно, то загальний сенс напевно.

— Винен, пане лейтенанте! — озвався хтось збоку, мені невидимий. — Згідно з протоколом безпеки Першого Адмірала, будь-який чужинець на борту має пересуватися лише у супроводі конвою. Я лише виконую свою роботу.

— Нісенітниця якась! Лео-Нід прибув сюди на особисте запрошення Першого Адмірала. Він наш гість!

— Але при цьому не перестає бути чужинцем…

— Це обурливо!

— Забий… — доторкнувся я до ліктя Ка-Гора. — Дивись на них не як на конвой, а як на почесний ескорт. Навіть поважно…

— Гм… — смикнув підборіддям лейтенант. — У тебе гагне почуття гумогу. Але я все одно так цього не залишу.

Невеликий дефект мови змусив мене посміхнутися, і викликав посмішку у відповідь.

— Ти пгавий… Така дгібниця не вагта уваги. Ходімо. Адмігал уже чекає... А ви, сегжанте, тгимайтеся позаду! А ще краще, не тгапляйтеся на очі.