Читати книгу - "Чортеня на ім'я Ангел, Майя Молчанова"

«Не треба ганятися за щастям,

треба лягти на його шляху»

Марк Твен.

13.02.2024

Вранці мало не проспала, ризикуючи знову запізнитись на пари. Думаєте серіали? Гірше. Я замість сну гортала наші фотографії! Погані знімки видалила, а що робити з рештою, які мені шалено подобаються? Ще й Льоша підлив масла у вогонь. Виклавши фото з поцілунком у мережу за підписом "Моя кохана дівчина". Сам, напевно, виклав і забув, а я вже в десятий раз перечитую.

Скінчилося все тим, що Льоша сам написав мені, правда, не освідчення в коханні звісно, а більш прозаїчне: "Лягай спати, моя чокнута напарниця"

- Сам дурень, - не втрималася я від повідомлення у відповідь.

- А я й не заперечую. Добраніч.

-  Приємних снів.

Засинала з усмішкою на губах. Прокидалася теж з усмішкою, правда від зацікавленого сопіння Ангелини. Сестра і букет в її руках - знайома картина.

- Тримай, але знай, що мені потрібні подробиці!

Взяла букет з нетерпінням дістаючи з його надр записку. "Реабілітуюсь. І щоб ти була впевнена, що це від мене... Добрий ранок, моя Ч.Н.!"

- Розповідай! - нагадала про себе сестричка.

- Обійдешся! - клацнула її по носі і, наспівуючи невигадливий мотив, потупала у ванну. «Добрий ранок, Україно! Прокидайся вже мала…»

Закінчення пар чекала з нетерпінням, настільки помітним, що в оточуючих почали виникати питання, але приховати хвилювання я не могла, не виходило. Я чекала на нову зустріч. І ось, реве мотор, під вікном стоїть знайома постать, а я лечу сходами так, ніби в мене виросли крила.

Хочеться з розбігу обійняти його, але я зупиняю себе. Бо це ж безглуздо, мабуть... Підходжу спокійним кроком, хоча всередині все кипить від емоцій.

- Привіт, дякую за букет. Адже цей від тебе? - запитала, не стримавши посмішку.

- Винятково.

– Куди сьогодні?

- Виконувати усі дитячі мрії. Але спочатку грітися.

А я що. Я погодилась. Не маю нічого проти гарячої чашки какао. Незабаром ми розмістилися за невеликим столиком у затишному кафе. З вікна відкривався приголомшливий вид на оповиті гірляндами вулиці міста, і це створювало якусь особливу святкову атмосферу.

- Ну що, давай, озвучуй усі свої зимові бажання-спогади.

- Навіть не знаю... - сказала, підносячи до губ чашку. - Ну, ангела на снігу робили. А як ти розважався у дитинстві?

- Ми збиралися з друзями та влаштовували снігові баталії.

- Ну, то що тебе зупиняє?

-  В сенсі? - тепер, схоже, моя черга вводити його у ступор питаннями.

- Дзвони, пиши друзям. Влаштуємо бій!

-  Ти серйозно?

- Абсолютно!

- Ну, дивись... Сама напросилася.

Місце битви було вирішено влаштувати в одному з двориків неподалік від нашого будинку, де дуже вдало знайшовся пустир, завалений ще нехоженим снігом. Друзі Льоші мені сподобалися: юрист, ветеринар і навіть власник кафе, а ось подивіться, приїхали ж у вечір робочого дня, щоб пограти у сніжки. Ось це називається справжня дружба!

А далі було весело. Десятки, навіть сотні, сніжків вирушали у політ, спочатку цілеспрямовано, потім уже без розбору, але це нікого не хвилювало. Мало хто міг пройти повз таке дійство, залишившись байдужим. І наша компанія розросталася, як снігова куля, повертаючи у безтурботне дитинство та стираючи будь-які вікові рамки.

Мої рукавички, правда, виявилися надто тонкими і швидко промокли, але Льоша не довго думаючи віддав свої, чим остаточно підкорив моє серце.

Додому ми поверталися втомлені та рум'яні, але при цьому безмежно задоволені. І чому я так давно цього не робила? Невже треба було зустріти для цього ЙОГО? Немов у відповідь на мій уявний монолог Льоша різко завмер посеред дороги.

– Я знаю, що ми забули! - з такою інтонацією можна говорити про всесвітній потоп.

– Що?

- А ось що! - він підхопив мене на руки і закинув у найближчу кучугуру вздовж дороги.

- Ти що ... - кричала я в польоті - Робиш?! - закінчила, сидячи в снігу.

– Не я, а ти. Ангела. Пам'ятаєш, ти говорила у кафе? До речі, акуратніше там, бо інакше замість прекрасного створіння вийде восьминіг.

– Я ж просто згадала! - сказала, сміючись і завалюючись назад розставляючи при цьому руки.

- Тоді вважай, я тебе просто впустив, - відповів Льоша, падаючи поруч і дублюючи мою позу. - І себе теж.

- А якщо я захворію?

-  Я тебе вилікую.

У чорному оксамитовому небі сяють зірки, пливуть рідкі сіро-сині хмари, м'яко планують сніжинки, що сяють у світлі ліхтарів наче метелики. Взимку темніє рано і в багатоповерхівках вже засвітилися різнобарвні вікна. На деяких висять гірлянди, і ми ніби наввипередки показуємо один одному найцікавіщі.