Читати книгу - "Легенда про південний вітер, Анна Ліє Кейн"

Сильні руки Корда все ще притискали Міару до його торса. Він дивився на демонів, готовий будь-якої миті дати відсіч чи атакувати.

Але воїни пройшли повз, не помітивши людей.

У Міари було дуже багато питань. Але спершу їм треба було вибратися. Корд, міцно стиснув долоню відьми у своїй, та мовчки повів її геть. Сіра вуаль, від якої світ здавався трохи нереальним, наче уві сні, огортала їх, як щит.

Корд зняв захист лиш коли вони заходили у місто. Вони так і не обмовилися жодним словом. Мисливець накинув на голову відьми відлогу плаща та провів її до заїжджого двору. 

- Тіні? - було першим, що вимовила Міара. Вона дивилася на Корда, як на живого мерця. - Ти вмієш керувати тінями?

Корд сам зняв з неї плащ, повісив на вішак. Стягнув свою куртку.

- Так, - відповів сухо, поки звільнявся від ременів. Міара опустилася на край ліжка, вражено хитаючи головою:

- Але це ж магія, що старіша за саме світло! Це сама основа магії! - вона дивилася на Корда, намагаючись зловити його погляд, але мисливець не дивився на неї. Він один за одним знімав ремені. Кімнату наповнював брязкіт металевих замків та зброї. Міара стиснула пальцями простирадло: - Вважається, що ця магія зникла з нашого світу! Адже з такими можливостями тобі навіть відьми не рівня…

На останніх словах Міара обірвала себе. Подивилася на Корда збентежено і налякано. Чоловік зітхнув, підійшов ближче та опустився на край ліжка поруч з нею. Подивився в чорні очі, які блукали його обличчям, намагаючись знайти відповіді.

- Мені здалося, що ти рівня мені, - пробурмотіла Міара. Тільки зараз вона усвідомила, що відбувалося тоді в лісі. Вона відсмикнула руку, якої намагався торкнутись мисливець: - Але ти володієш магією тіней, Корде! Ти міг легко впоратися зі мною ще тоді при першій зустрічі!

Відьма згадала як вперше побачила мисливця. Чому він тоді не спрямував на неї темряву? Силу, якій ніхто не зможе протистояти.

- Міг, - тихо погодився Корд. Він опустив на ліжко руку, яку протягував до Міари.

- Чому ж ти цього не зробив? - спантеличено спитала відьма. Мисливець дивився на неї з сумом.

- Бо не був впевнений, що тебе дійсно треба привезти у Шедан, - зізнався мисливець. - А зараз впевнений, що цього точно не треба робити.

Відьма підтисла вуста, розмірковуючи. Тепер мисливець здавався їй у багато разів небезпечнішим. Але його очі були все такими ж, як ті, які дивилися на неї у лігві, коли перші сонячні промені проникали до спальні.

- Демони знають, що ти вмієш контролювати тіні? - наважилася спитати Міара. Куточок губ Корда нервово смикнувся, коли він відповідав:

- Якби дізналися, то стратили б одразу. 

Міара кивнула. Ще хвилину мовчки дивилася на мисливця, а потім сама протягнула руку та торкнулася його ліктя. Чоловік ніби цього й чекав, він перехопив тендітне запʼястя та залишив на шкірі поцілунок.

- Проти цілого загону я навряд чи вистою, - прошепотів Корд. - Але тут я тебе сховаю. Тому не бійся, відьмо. Сьогодні ти у безпеці!

- Як ти взагалі дізнався про демонів? - насторожено запитала Міара, тулячись ближче до мисливця. Він обійняв її, заспокоєно прикрив очі та промовив:

- Був у Шедані та почув про те, що на південь відправили загони. Одразу помчав сюди. Дуже боявся, що запізнюся, - останнє речення було сказане так тихо, що Міарі здалося, ніби з нею розмовляє вітер. Корд притулився губами до скроні жінки та замовк. Його дихання і серцебиття вже було рівним.

Міарі раптом захотілося спитати як же зараз виглядає Шедан. Що в ньому змінилося. Чи залишилися ті дерева, які навесні вкривалися рожевими квітками і наповнювали повітря солодким  медовим ароматом. Але вона промовчала. 

Бо знову тиша з ним звучала якось дуже затишно. Нехай їх оточував не ліс, і відьма не відчувала себе вдома, але в руках мисливця вона ніби була в коконі з суцільної безпеки.

Втомлена і знесилена вона заснула на руках Корда.

Через два дні демони поїхали геть.

Корд і Міара пішли до лісу удвох. Вітер одразу став жалітися відьмі, що демони ламали гілки та лякали місцевих мешканців. Дерева скрипіли, розповідаючи, що демони шукали їх чорну перлинку. 

Мисливець уважно дивився навкруги, прислухався, придивлялася до землі. Але демони не лишили після себе пасток.

Завіса виявилася цілою. Демони не знайшли відьомське лігво. Магічний захист був неушкодженим, а в домі все стояло на своїх місцях.

- Тобі треба поїхати звідси, - промовив мисливець. Він сидів на пеньку біля хатинки і точив один зі своїх ножів. Міара складала дрова, які він нарубав, та відповіла надто іронічно:

- І куди ж? Ізаріда тепер усюди. Хіба що мені тікати на якісь острови.

- Хоч би й туди, - погодився Корд, не підіймаючи голови. Міара саркастично пирхнула, повернулася до нього та склала руки на грудях:

- І що ж я там робити буду? Тут я людям допомагаю. За лісом дивлюся. А там?

- За морем дивитися будеш, - одразу знайшовся мисливець. Відьма закотила очі.

- Звикли до мене тут люди, Корде. Сім років тут живу. Вони ж до мене одразу біжать, коли якась напасть.

- Як звикли до тебе, так само швидко звикнуть розв'язувати проблеми самостійно, - байдуже відповів мисливець, а відьма похитала головою:

- Мене тут сама магія оберігає. Тут усе живе. Ліс цей мене прийняв, мов дитину свою. Завіса витримає.

- Не витримає, - впевненим рухом мисливець протер ніж ганчіркою та сунув його в піхви. Він піднявся та подивився на відьму зверху вниз: - Завіса не витримає, якщо знати куди цілитися. Адже ти сама бачила, що я пройшов до тебе без чужої допомоги.

Міара стиснула щелепи. Бачила. Мисливець дійсно оминув захист. Але це ще можна було списати на його силу.

Відьма сама себе обсмикнула. Як би вона не хотіла вірити, що може почувати себе тут у безпеці, проти цілого загону демонів не вистоїть ніщо.

Вона розгублено озирнулася на ліс, обійняла себе за плечі та пробурмотіла:

- Я вже так полюбила це місце. Ніби знайшла нарешті дім, - вона схилила голову, роздивляючись землю. Вітер шепотів, що буде боротися за неї, не дозволить скривдити. Але він був надто самовпевненим, Міара це знала. Але був у неї ще один аргумент: - Та й тобі є куди повертатися.